— Іди геть, не бачу я тебе! У мене з очима погано. Нікого бачити не хочу, зрозуміла я — старі не потрібні вам, тягар, от і ти така ж виявляється! — тітка Алла мила під вуличним краном щойно викопану моркву.

Брудна вода стікала по моркві й по її руках із випнутими венами.

А вона все терла й терла моркву щіткою, повторюючи одне й те саме:

— Іди геть, Лізко!

Її донька Наталка брудної роботи не любить, у неї манікюр, та й посада престижна, а овочі й у магазині купити можна.

Віктор же завжди дивний був. Розлучився, сам живе, працює віддалено, та й узагалі той ще домосид.

— А все-таки що трапилося, тітко Алло? — примирливо спитала Ліза.

Мами в Лізи давно немає, з рідні одна тітка Алла й залишилася, та брат і сестра двоюрідні, Вітя й Наталка.

Вітька рідко до матері їздить, та й Наталя в них ледача, приїде й мамкає: — Мамо, я в тіні ось тут полежу на садовій гойдалці, дай подушечку й накритися чимось, мамо, втомилася я.

І тітка Алла тут же біжить донечці догодити, адже в неї робота важлива, престижна, втомлюється Натуся, розуміти це треба.

Ліза знає, що її тітка не любить.

І розуміє, за що — Ліза завжди була добра й незаздрісна.

Наташка з Вітькою в дитинстві билися через усе. Через шоколадку, через те, що комусь банан дали довший.

І постійно порівнювали:

— А от у Лізки навіть касетник є, і кубик-рубик, а в нас немає!

Тітка Алла з дядьком Сашком тут же купували їм два найкрутіших касетних магнітофони й два великі кубики, та ще й на додачу щось.

При нагоді ж тітка недбало говорила:

— Ми на дітях не економимо, у наших дітей усе є для нормального розвитку, щоб не почувалися ущербними!

І тітка Алла при цих словах окидала презирливим поглядом Лізу.

Ясна річ, Ліза, звісно, племінниця, але не рівня її дітям!

І мимохідь, прилюдно, тітка Алла Лізу зі своєю Наталкою порівнювала, ніби зі співчуттям:

— Ой, Лізо, волосся ж яке в тебе ріденьке. Не в матір ти, видно, у нас у роду в усіх густе, он у Наталі моєї й коси товщі, а щиколотки тонші, ну треба ж, не помічала я раніше, а тут дивлюся — уууу, яка ти!

Ліза навіть плакала нишком, коли тітка Алла якось ляпнула запросто при всіх, що Ліза не з їхнього роду, не схожа на матір зовсім, немов навмисно зачепити завжди прагнула…

— Тітко Алло, то в чому справа? Чи хто образив? — перепитала Ліза, розуміючи, що навіть її занепокоєння й турбота тітку дратують.

Бо ні Вітя, ні Наталка не помічають, у якому вона настрої, а їй саме їхня турбота потрібна, а не Лізина.

Але не спитати Ліза не могла, така вже вона нетямуща, аж надто жаліслива, шкода їй тітку свою стару, вона так на маму схожа!

Була б мама жива, але її немає, а Ліза так би хотіла, щоб хоч трохи тепла й турботи йшло від тітки Алли, від рідної сестри маминої, це ж немов привіт від матусі. Тепле слово душу гріє.

Адже колись, одного разу, тітка Алла навіть врятувала її.

Ліза в дитинстві хворіла дуже тяжко, а тітка раптом дістала потрібні ліки. Дорогущі — вона сама так голосно сказала при всіх, при цьому грошей не взяла принципово.

Обійняла тоді тітка Алла Лізу:

— Якщо жити будеш, коли погано стане, пам’ятай — у тебе тітка є.

Видно, на межі Ліза була, раз тітка до співчуття спустилася.

І Ліза одужала, вона їй за це дуже вдячна!

Але не було більше Лізі так погано, у неї все нормально. І тітку це немов бісить, як же так?

У Наталі й Віті вічно все не ладиться, а в Лізки все добре!

— Хто образив, кажеш? Та ти, Лізко, й образила! Та ще й питає — хто образив! — тітка Алла нарешті помучила Лізу, щоб та знала, як поводитися треба, а тепер вирішила виплеснути:

— Ну й сімейка у вас, от що я скажу! Блаженні, одне слово!

Твій Борис чого приїхати не може тітці дружини допомогти? Хизується, наче він якась велика людина, подумаєш — виконроб! Он мої ж Наталя з Вітею завжди твоїй матері допомагали, коли вона одна на дачі залишалася. І хліб їй купували, і город поливали, а ти що ж?

Ліза подумки здригнулася від таких слів, хоч і давно звикла, що тітка завжди все перекрутить.

Дурна в Лізи вдача — лає вона себе, сама наривається, але не може не зайти до тітки, от і отримує.

А та одна б’ється, діти не приїжджають, але вона знай тільки їх розхвалює!

Якщо один раз хліб купили, буде постійно вихваляти й порівнювати. Може, це в неї такий рефлекс захисний? Не хоче приймати, які в неї діти насправді, й вигадує їм добрі справи?

— А ти перед своїм Борисом стелишся, он Наталя моя свого Андрія, якщо треба буде, так швидко сюди прижене. У них при цьому дітей двоє, а у вас одна Лерка ваша.

Ех, Лізко, адже в тебе, крім тітки, вже ніби більше й немає нікого. Ієєєх, не потрібні нікому старі, я бачила, як Борис твій кривиться, коли до вас заходжу, — продовжила свою пісню тітка.

Ліза кивнула, а що скажеш, і пішла, як обпльована. Дістала все ж тітка Алла, до нутра її дістала, вийшло в неї, довго старалася.

Увечері Борис з Лерочкою приїхали на дачу.

Ліза від розпачу аж забула, що для тітки просила Борю молочка купити. Сир, сметану, вершки, молоко якесь особливе, борошно вищого сорту.

Тітка Алла паски пектиме та пиріжки, в гості чекає хоч когось зі своїх, начебто Наталка обіцяла матір провідати. Цими вихідними, якраз перед Великоднем, вже п’ятнадцять років, як немає дядька Сашка, батька Наталі й Віті, пом’янути б із близькими.

Та й похований він тут, на сільському цвинтарі. Влітку його не стало, от на похорон і випросили в селі дозвіл, адже тоді ще й Наталка дітей своїх до бабусі й діда на літо привозили, і Віктор їздив із дружиною, і був у них повний дім. До батька вклонитися зайти поруч було.

— Не піду до неї продукти відносити, сходи ти, добре, Борю? — попросила Ліза.

— А що так? Знову тебе тітка твоя гнобила? Еххх, Лізко, та ти не бери в голову, — Боря глянув на дружину,

— Добре, сходжу, відчуваю, що сильно вона тебе дістала.

Борис відніс тітці дружини сумку продуктів. Увечері в неї допізна горіло світло, видно, тісто ставила, намазки різні готувала.

Але ні ввечері, ні вранці в суботу ніхто до неї так і не приїхав.

Близько полудня Боря крикнув Лізі:

— Лізо, тітка Алла сама на цвинтар пішла до дядька Сашка! Згорбилася, але йде, квіточки в руках, та пасочки з пиріжками в руках видно загорнуті. Ідімо, підтримаємо її, недобре, що вона одна. Зрештою, вона ж тобі життя врятувала, пам’ятаю, як ти розповідала.

Тітка Алла протирала пам’ятник, маленька, зсохла, спина аж скручена.

Свічку запалила в лампадці й шепотіла щось тихо:

— Сашенько, я привіт тобі від дітей принесла, ну не ображайся на них, зайняті вони. А так вони пам’ятають, їй-Богу, пам’ятають.

Ліза обійняла її, та здригнулася, обернулася, немов сподівалася своїх побачити. Очі згасли — та це ж Лізка, а трохи далі її Борис, та Лерка з квітами в руках.

А потім раптом у тітки очі потеплішали, що там із нею сталося — одному Господу відомо. Тільки обійняла вона Лізу й заплакала беззвучно. Ліза гладила її по волоссю, зібраному в пучок, по кістлявих плечах. Навіть на секунду здалося — як маму обійняла, і теж сльози навернулися.

Потім вони всі дружно старе листя прибрали, квіти в баночку поставили й пішли пироги поминальні скуштувати — дядька Сашка пом’янути.

Більше ніколи тітка жодного поганого слова не сказала племінниці.

Перемогла Ліза терпінням своїм і добротою душевною її недоброзичливість.

Не відповіла злом на зло.

Сама ж Ліза йшла й думала:

— І справді, ну що в неї за сім’я? Навіть послати куди треба, як інші, не можуть. Неправильні вони, не як усі, ну що ж, себе не переробиш.

Точно блаженні, от уже правда тітка сказала — ну й сімейка!