— Якщо мій син в майбутньому їстиме м’ясо, Марія Петрівна, то точно не ось таку вашу засмажену домашню ковбасу! — вибухнула я, вже не в змозі стримувати емоції.

Ці вихідні у свекрухи далися мені дуже важко. Я їм тільки рослинне, мені вже 35 років, і я себе прекрасно почуваю. Моєму синочку три роки, і я поки що нічого м’ясного йому не давала. Чоловік мене підтримує в цьому виборі, хоч сам час від часу їсть м’ясо. Але він був на роботі, а ми з сином поїхали до свекрів на вихідні. Це було якесь випробування, щось з чимось.

З самого ранку свекруха, Марія Петрівна, почала розкладати «велику трапезу». На столі з’явилися картопля на смальці, шкварки, яєчня, і головний гість — домашня ковбаса, залита жиром. Мені стало зле вже від одного вигляду цього «свята шлунка».

— Світлано, ну що це за дурниці? — почала вона, коли я ввічливо відмовилася від усього, що вона так старанно наготувала. — Люди століттями м’ясо їли, і всі здорові. Дитина ж без цього нормально рости не буде!

— Маріє Петрівно, я вдячна за гостинність, але я вже пояснювала, що ми з сином їмо тільки рослинне.

— Ой, киця, — вона махнула рукою, — це все твої модні заморочки. Дитина ж навіть не знає, що таке справжня їжа! А ти що йому даєш? Оті… оце що ти казала? Булгур? Кіноа? Ну хто це таке їсть?

— Ми, наприклад, їмо, і прекрасно себе почуваємо, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно.

Але кульмінація настала за обідом. Я відвернулася на хвилину, щоб перевірити телефон, а коли повернулася, побачила, як свекруха намагається підсунути синові шматочок ковбаси.

— Давай, сонечко, скуштуй! Це бабуся сама готувала, дуже смачно!

— Ні, він це їсти не буде! — я буквально вихопила тарілку з її рук.

— Світлано, ти що? Це ж просто ковбаска, — образилася вона. — Ти травмуєш дитину своїми заборонами. От виросте й буде згадувати, як ти його мучила!

— Він виросте здоровим і сам вирішить, що йому їсти! А зараз я його мама, і я приймаю ці рішення!

Після цього я пішла з дитиною до іншої кімнати, аби трохи заспокоїтися. Але Марія Петрівна не вгамовувалася. Ввечері вона приготувала картоплю на смальці та яєчню з домашніми шкварками й почала умовляти сина:

— Ну давай, Іванку, тільки скуштуй. Бачиш, як смачно пахне?

Мій малюк подивився на мене своїми великими очима, а я лише похитала головою:

— Ні, Іванку, ти цього не їстимеш.

— Ой, Світлано, — свекор, який досі мовчав, раптом вставив своє слово. — Ти ж просто його обмежуєш! Я такого ще не бачив! Ну як це — дитина й без м’яса? Це ж… це проти природи!

— А я бачила людей, які їдять, що завгодно, і потім все життя лікуються від хвороб серця, високого тиску й ожиріння! — парирувала я.

Наступного дня ситуація повторилася. Вони знову намагалися нагодувати Іванка «по-своєму», але цього разу я просто зібрала речі.

— Ви можете робити, що хочете, у своєму домі, — сказала я на прощання, — але мій син їстиме те, що вирішує його мама. І якщо ви не можете цього прийняти, то ми більше не приїдемо.

Свекруха образилася, навіть не попрощалася як слід, а я всю дорогу додому міркувала: як я взагалі потрапила в цю ситуацію? Чому моя позиція як матері викликає такий опір?

Чоловік, повернувшись додому, намагався мене заспокоїти:

— Свєта, вони просто з іншого покоління. Вони не звикли до таких поглядів. Дай їм час.

— Час? — перепитала я. — А поки давати їм можливість нав’язувати свої погляди нашій дитині?

Чоловік погодився, що я маю рацію. Але всередині мене досі кипіло обурення. Я більше не хочу піддавати себе й сина таким випробуванням. Наступного разу, якщо їм буде цікаво побачити онука, нехай приїздять до нас — на чай із вівсяним печивом.
Вы отправили
— Якщо мій син в майбутньому і їстиме м’ясо, Маріє Петрівно, то точно не ось таку вашу засмажену домашню ковбасу! — вибухнула я, вже не в змозі стримувати емоції.

Ці вихідні у свекрухи далися мені дуже важко. Я їм тільки рослинне, мені вже 35 років, і я себе прекрасно почуваю.

Моєму синочку три роки, і я поки що нічого м’ясного йому не давала. Чоловік мене підтримує в цьому виборі, хоч сам час від часу їсть м’ясо.

Але він був на роботі, а ми з сином поїхали до свекрів на вихідні. Це було якесь випробування, щось з чимось.

З самого ранку свекруха, Марія Петрівна, почала розкладати «велику трапезу».

На столі з’явилися картопля на смальці, шкварки, яєчня, і головний гість — домашня ковбаса, залита жиром і запечена. Мені стало зле вже від одного вигляду цього «свята гурманів».

— Оленко, ну що це за нісенітниця? — почала вона, коли я ввічливо відмовилася від усього, що вона так старанно наготувала. — Люди століттями м’ясо їли, і всі здорові. Дитина ж без цього нормально рости не буде!

— Маріє Петрівно, я вдячна за гостинність, але я вже пояснювала, що ми з сином їмо тільки рослинне.

— Ой, киця, — вона махнула рукою, — це все твої модні заморочки. Дитина ж навіть не знає, що таке справжня їжа! А ти що йому даєш? Оті… оце що ти казала? Булгур? Кіноа? Ну хто це таке їсть?

— Ми, наприклад, їмо, і прекрасно себе почуваємо, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно.

Але кульмінація настала за обідом. Я відійшла на хвилину, щоб перевірити телефон, а коли повернулася, побачила, як свекруха намагається підсунути синові шматочок ковбаси.

— Давай, сонечко, скуштуй! Це бабуся сама готувала, дуже смачно!

— Ні, він це їсти не буде! — я буквально вихопила тарілку з її рук.

— Олено, ти що? Це ж просто ковбаска, — образилася вона. — Ти дякаєш дитину своїми заборонами. От виросте й буде згадувати, як ти його обмежувала!

— Він виросте здоровим і сам вирішить, що йому їсти! А зараз я його мама, і я приймаю ці рішення!

Після цього я пішла з дитиною до іншої кімнати, аби трохи заспокоїтися. Але Марія Петрівна не вгамовувалася.

Ввечері вона знову приготувала картоплю на смальці та яєчню з домашніми шкварками й почала умовляти сина:

— Ну давай, Іванку, тільки скуштуй. Бачиш, як смачно пахне?

Мій малюк подивився на мене своїми великими очима, а я лише похитала головою:

— Ні, Іванку, ти цього не їстимеш.

— Ой, доцю, — свекор, який досі мовчав, раптом вставив своє слово. — Гу таке ти вигадуєш. Я такого ще не бачив! Ну як це — дитина й без м’яса? Це ж проти природи!

— А я бачила людей, які їдять, що завгодно, і потім все життя по лікарях! — парирувала я.

Наступного дня ситуація повторилася. Вони знову намагалися нагодувати Іванка «по-своєму», але цього разу я просто зібрала речі.

— Ви можете робити, що хочете, у своєму домі, — сказала я на прощання, — але мій син їстиме те, що вирішує його мама. І якщо ви не можете цього прийняти, то ми більше не приїдемо.

Свекруха образилася, навіть не попрощалася як слід, а я всю дорогу додому думала про те, як я взагалі потрапила в цю ситуацію? Чому моя позиція як матері викликає такий опір?

Чоловік, повернувшись додому, намагався мене заспокоїти:

— Кохана, вони просто з іншого покоління. Вони не звикли до таких поглядів. Дай їм час.

— Час? — перепитала я. — А поки давати їм можливість нав’язувати свої погляди нашій дитині?

Чоловік погодився, що я маю рацію. Але всередині мене досі кипіло обурення. Я більше не хочу піддавати себе й сина таким випробуванням.

Наступного разу, якщо їм буде цікаво побачити онука, нехай приїздять до нас — на чай із вівсяним печивом.

Джерело