Леонід Миколайович, людина кришталевої інтелігентності та ангельської доброти, мав у своєму ідеальному світі одну крихітну, але дуже стійку антипатію – свою дорогу тещу.

Так-так, зізнатися в такому гріху соромно до нестями, але факт залишається фактом: він її… ну, скажімо так, недолюблював.

Він ніяк не міг второпати, як це вулканічне створіння жіночої статі спромоглося виростити його Оленку – ніжну фіалку, що розквітла серед базарного гаму.

Бо донька була повною протилежністю Марії Степанівни – жінки вагомої, прямолінійної, а голос мала такий, що ним можна було розганяти черги на суботньому ярмарку.

Освічена, тактовна, тендітна, наче блакитна кров у жилах, Оленка підкорила серце Леоніда з першої ж елегантної зустрічі.

Вони одразу відчули той самий «клац!», який буває лише у двох половинок одного яблука.

Їхні романтичні прогулянки під місячним сяйвом та палкі поцілунки логічно завершилися весільним маршем, де Леонід із шанованими батьками вперше й познайомилися з майбутньою родичкою.

Саме тоді до них дійшло, чому Оленка так майстерно уникала знайомства родин, списуючи все на нескінченну зайнятість її матусі (вона торгувала мʼясом на ринку).

Усі представники родини нареченого намагалися стерти цей весільний бенкет із пам’яті, наче страшний сон після неякісної ковбаси.

У сімейному альбомі вціліли лише ті світлини, де теща не тримала в руках бокал, що за розміром нагадував ніжку хамона, та декілька екзотичних родичів нареченої не демонстрували ритуальні танці невідомого племені м’ясних торговців.

Родина Леоніда делікатно обходила «тещине питання» у розмовах, старанно оберігаючи ніжну Оленку від травматичних спогадів.

Сама ж Марія Степанівна, інтуїтивно розуміючи свою «інопланетність» у житті культурної пари, навідувалася до них рідко.

Але Оленка, на превеликий подив, маму любила і регулярно навідувала, повертаючись із трофеями у вигляді соковитих шматків телятини, якими можна було влаштувати пишний бенкет або романтичну вечерю.

«Якщо хочеш знати, який вигляд матиме твоя дружина через тридцять років, подивися на тещу».

Ця народна мудрість не давала спокійно жити молодому чоловікові, і в неспокійних снах він бачив свою Оленку в засмальцьованому фартусі Марії Степанівни.

Від цього образу Оленки, що роздобріла кілограмів на сто, він прокидався в холодному поту і не міг заснути до ранку.

Коли зʼявився Артем, теща зробила широкий жест і дала грошей на квартиру молодим.

На які й було куплено двокімнатні хороми, де й відбулися події, що змінили ставлення зятя до тещі.

Біда прийшла до них на своїх двох, у день переїзду на нову квартиру.

Виглядала ця біда дуже пристойно, акуратно укладене, сиве волосся, симпатичний халатик у квіточку, і тихий голос.

— Дорогі сусіди, – старенька була сама принадність і чарівність, – я ваша сусідка знизу, Єлизавета Семенівна, дуже прошу не шуміти і поводитися пристойно.

— Звичайно ж, не хвилюйтеся, – лагідно посміхнулися милій сусідці Леонід з Оленою.

— Але ви вже шумите, – вказала старенька пальцем на вантажників, які лаючись піднімали сходами шафу.

— А як же, – розгубилися нові мешканці, – речі тільки почали заносити…

— Не знаю як, але я вас попередила, – човгаючи тапками, старенька пішла вниз сходами, і мило посміхнулася, обернувшись.

Поки вантажники тягали речі, вона приходила двічі зі своєю доброю посмішкою, а втретє з посмішкою і з дільничним.

— Розберіться, будь ласка, з новими мешканцями, – чемно попросила служивого старенька, від чого в лейтенанта очі закотилися кудись під край кашкета.

— Ну, ви й потрапили, – зітхнув дільничний, – вона вас з розуму зведе, і мене за компанію.

За два наступні дні, поки Леонід з Оленою розбирали речі, дільничний відвідав їх ще раз, а потім звільнився.

Нового на його місце не прислали, тому з візитами стали приходити працівники ЖЕКу.

Вони теж закочували очі, зітхали, і йшли, щойно старенька зникала з поля зору.

Сама ж вона відвідувала нових сусідів із завидною регулярністю, кожні дві години.

Ввічливо стукала у двері, тому що дзвінок відключили в перший же день, і не йшла, доки не відчинять двері.

— Милі сусіди, я вас дуже прошу, дайте літній жінці спокою, перестаньте шуміти. У мене болить голова від вашого тупоту і стукоту.

Інтелігентний Леонід Миколайович скрипів зубами і стискав кулаки, а ніжна квітка його серця Оленка ридала, запиваючи водою заспокійливі таблетки.

— Може переїдемо назад до батьків? – запропонував дружині змучений чоловік, – Артема ми забрати все одно не зможемо. Вона викличе цілий відділок поліції, якщо почує, як плаче дитина.

— Я зателефоную мамі, – Оленка рішуче струснула головою, – старенька не залишила вибору, ми викликаємо свій гірше чим цілий відділок поліцейських!

***

Теща прийшла вранці, коли молоде подружжя пило каву без цукру, щоб не стукати ложками в чашці.

Голосно тупаючи ногами в черевиках сорок п’ятого розміру, вона пройшла на кухню і грюкнула об підлогу свою безрозмірну, картату сумку.

— Ну і де вона, видра ця?

Видра була тут як тут, тихий стукіт і миле личко в отворі відчинених дверей з’явилося за хвилину.

— Люб’язні сусіди, – заспівала старенька свою солов’їну пісню й ікнув, замовкла, опинившись у могутніх обіймах торговки м’ясом.

— Сусідка дорога, – рявкнула володарка прилавка, і протягнула гостю на кухню, – як я рада познайомитися з вами!

Вона запхала стареньку, що впиралася, у стілець і придавила великим тазом, у якому лежало кілограм десять свіжого м’яса.

— Сидіти!

Гаркнула вона на ошелешену від подиву сусідку, і витягла два величезних ножі зі своєї неосяжної сумки.

— Нарешті мені випало щастя познайомитися з такою чудовою жінкою, – воркувала теща, точивши ножі один об одного, перед носом у гості.

— Може, я піду, – заїкнулася посіріла від страху старенька, намагаючись вилізти з-під таза з м’ясом.

— Куди?

Ножі виблискували, немов блискавки, заганяючи супротивника в дальній кут кухні, разом зі стільцем.

— Не відпущу, поки не пригощу!

— Я не хочу нічого, – спробувала відкрутитися сусідка, намагаючись скинути з себе кривавий вантаж. Вона з жахом поглядала то на м’ясо, то на ножі, що продовжували дзвеніти й виблискувати перед обличчям.

— Що значить не хочу, як це неввічливо з вашого боку, пані! Ви прийшли до нас у гості, і підете, не скуштувавши моїх дивовижних біфштексів? Цьому не бувати!

Старенька здригнулася, і стала сповзати зі стільця, прикриваючись тазиком, єдиним шансом не стати цими самими біфштексами.

— Зараз, зараз…

Марія Степанівна вправно витягла з тазика величезний шматок м’яса і стукнула його об стіл, просто перед переляканою старенькою.

Бризки дрібним горошком обсипали позеленіле від переживань личко, і сусідка не витримала.

Різкий рух руками, пружний підскок на тоненьких ніжках, і жертва, скинувши з себе страшний тягар, вилетіла в передпокій.

— Не відпущу!

Театрально підняла руку з дерев’яним молотком для відбивання м’яса теща, але Єлизавета Семенівна, спритно прошелестіла сходами вниз.

Зачинилися двері поверхом нижче, і в під’їзді настала оглушлива тиша.

Театрально підняла руку з дерев’яним молотком для відбивання м’яса теща, але Єлизавета Семенівна, спритно прошелестіла сходами вниз.

Зачинилися двері поверхом нижче, і в під’їзді настала оглушлива тиша.

— А якщо повернеться?

Зять боязко визирнув із кімнати, не вірячи своїм очам.

— Зараз перевіримо!

Марія Степанівна грюкнула масивним, дідусевим стільцем (який дістався Леоніду у спадок) по підлозі.

Звук прокотився під’їздом, змусивши здригнутися всіх мешканців, від першого до останнього поверху.

— Не повернеться!

Посміхнулася теща, а Леонід Миколайович сховав мокре від сліз обличчя в могутніх грудях рятівниці.

— Дорога Ви наша!

— Ну гаразд, гаразд, чого вже, – схлипнула й Марія Степанівна, обійняла зятя за худенькі плечі, – кличте, якщо що…

КІНЕЦЬ.