Світлана сиділа на старій дерев’яній лавці під розлогою липою, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. Літній вечір обіймав село м’яким теплом, а десь неподалік цвіркотіли цвіркуни.

Її брат Віктор, як завжди, гучно розмахував руками, розповідаючи чергову історію.

Цього разу він зупинився на темі кохання, що для нього, вічного мрійника, було невичерпним джерелом натхнення.

— Якщо чоловік по-справжньому любить жінку, Світлано, то він до неї і на страусі прискаче! — заявив Віктор, гордо піднявши підборіддя, ніби щойно виголосив велику життєву істину.

Світлана пирснула сміхом, ледь не розливши чай.

— На страусі? Ти серйозно, Віть? Де ти тут страуса візьмеш? У нас в селі хіба кури та корови, — сказала вона, іронічно примруживши очі.

— О, не смійся! — Віктор театрально. — Любов, сестро, творить дива. От побачиш, одного дня я доведу тобі, що заради коханої можна й на страусі ганяти!

Світлана лише похитала головою, але в глибині душі знала: якщо Віктор щось задумав, то зупинити його неможливо. Він був із тих, хто вірить у казки, але водночас здатен зробити їх реальністю.

Минуло кілька тижнів. Світлана вже й забула про ту розмову, коли одного ранку Віктор увірвався до хати, сяючи, наче сонце в липні.

— Світлано! Я знайшов! — вигукнув він, ледь переводячи дух.

— Кого? — сестра відірвалася від плити, де готувала сніданок.

— Не кого, а що! Страуса! — гордо заявив Віктор. — У сусідньому районі, у фермера Олега, є справжній страус. Я домовився, що позичу його на день.

Світлана застигла з ложкою в руці.

— Ти жартуєш? І що ти з ним робитимеш? — запитала вона, відчуваючи, що ця авантюра обіцяє бути епічною.

— Я поїду до Олени, — відповів Віктор, і його очі заблищали.

— Я ж тобі казав: якщо любиш, то на страусі прискачеш. А я її люблю.

Олена була місцевою красунею, бібліотекарем у сусідньому містечку. Вона мала довге каштанове волосся, м’яку усмішку і талант знаходити спільну мову з усіма.

Віктор закохався в неї ще пів року тому, коли випадково зайшов до бібліотеки, шукаючи книжку про пригоди. Відтоді він регулярно брав книги, хоча Світлана підозрювала, що половину з них він навіть не відкривав.

Але Олена, здається, відповідала йому взаємністю, хоч і тримала дистанцію, чекаючи, мабуть, чогось особливого.

— Ти хоч уявляєш, як це виглядатиме? Чоловік на страусі посеред дороги? — Світлана ледве стримувала сміх.

— Саме так! — Віктор підморгнув.

— Вона ніколи цього не забуде. А тепер допоможи мені придумати, як це все організувати.

Наступні дні були сповнені підготовки. Віктор домовився з фермером Олегом, що той не лише позичить страуса, але й навчить його основам поводження з птахом. Олег, чоловік із широкою посмішкою і ще ширшим почуттям гумору, попередив:

— Віть, страус — не кінь. Він швидкий, але впертий. І якщо йому щось не сподобається, то втечеш не ти на ньому, а він від тебе.

— Не хвилюйся, я впораюся, — запевнив Віктор, хоча в глибині душі відчував легкий холодок страху.

Світлана, хоч і вважала ідею божевільною, не могла не підтримати брата.

Вона допомогла йому пошити яскравий плащ із червоної тканини, щоб додати драматизму, і навіть спекла печиво у формі сердець, яке Віктор планував подарувати Олені.

Сусіди, дізнавшись про задум, ділилися на два табори: одні сміялися, інші захоплювалися сміливістю Віктора.

Нарешті настав день пригоди. Ранок був ясним, із легким вітерцем, що гойдав трави на узбіччі.

Віктор, одягнений у свій червоний плащ, стояв біля загороди, де величезний страус із пильним поглядом, недовіриво косився на нього.

— Ну, друже, — сказав Віктор, обережно наближаючись, — сьогодні ми з тобою станемо героями. Ти ж не підведеш?

Страус лише фиркнув і відвернувся, ніби кажучи: «Ще подивимося».

Олег, який спостерігав за сценою, дав останні настанови:

— Тримай його міцно, але не дратуй. І не забувай: страуси люблять бігти, але не люблять, коли їх змушують.

Віктор кивнув, хоча його серце калатало, наче барабан. Світлана, яка приїхала підтримати брата, стояла осторонь і знімала все на телефон, тихо хихикаючи.

— Якщо ти впадеш, я це викладу в інтернет, — пожартувала вона.

— Не дочекаєшся! — відповів Віктор, забираючись на спину страуса.

Це було непросто. Страус гучно протестував, махаючи крилами, але Віктор, міцно тримаючись за імпровізовані віжки, врешті втримався.

Страус, наче відчувши, що від нього не відстануть, різко рвонув уперед. Віктор ледь не вислизнув, але встиг вхопитися міцніше.

— Йо-хо! Поїхали! — вигукнув він, і  помчали стежкою, здіймаючи хмару пилу.

Дорога до містечка була довгою — майже десять кілометрів полями та ґрунтовими шляхами. Спочатку Віктор почувався героєм епічної саги.

Червоний плащ майорів за спиною, страус мчав із вражаючою швидкістю, а вітер свистів у вухах. Але через пів години романтика почала тьмяніти.

Страус уперто відмовлявся бігти прямо, то звертаючи в поле, то зупиняючись, щоб пощипати траву.

— Ну будь ласка, — благав Віктор, — ми ж заради кохання!

Страус лише скоса зиркнув на нього, наче кажучи: «Твоє кохання — твої проблеми».

На півдорозі їх помітив місцевий дядько Петро, який їхав на велосипеді. Побачивши Віктора на страусі, він ледь не впав у кювет.

— Віть, ти що, з глузду з’їхав? — гукнув він.

— Ні, дядьку Петре, я закоханий! — відгукнувся Віктор, намагаючись втриматися.

Дядько Петро лише похитав головою, бурмочучи щось про молодь і сучасні дивацтва.

Тим часом чутки про Віктора на страусі ширилися селом швидше, ніж страус бігав. До того часу, як він дістався до околиць містечка, на узбіччі вже зібралися цікаві.

Хтось знімав на телефон, хтось аплодував, а діти бігли слідом, радісно кричаючи.

— Світлано, я ж казав, що це буде епічно! — гукнув Віктор сестрі, яка наздогнала його на велосипеді.

— Епічно чи комічно — ще питання, — відповіла вона, але в її очах світилася гордість.

Коли Віктор нарешті дістався до бібліотеки, де працювала Олена, перед будівлею вже зібрався невеликий натовп.

Олена, почувши гамір, вийшла на ґанок і застигла, побачивши Віктора, який, запилений, але сяючий, зістрибнув зі страуса.

— Олено! — вигукнув він, простягаючи їй кошик із печивом.

— Я казав, що заради тебе готовий на все. Ось, навіть на страусі прискакав!

Олена спочатку здивовано кліпала очима, а потім розсміялася — дзвінко, щиро, так, що навіть страус повернув голову, ніби зацікавившись.

— Вікторе, ти неможливий! — сказала вона, беручи кошик.

— Це ж треба було таке вигадати!

— Любов, Олено, не знає меж, — відповів він, поправляючи свій плащ.

— То як, підеш зі мною на побачення?

Натовп затамував подих. Олена, все ще сміючись, кивнула.

— Добре, Вікторе. Але наступного разу обійдемося без страусів, гаразд?

Усі зааплодували, а Віктор, сяючи від щастя, обійняв сестру, яка стояла поруч.

— Бачила? Я ж казав! — прошепотів він.

— Бачила, бачила, — відповіла Світлана, витираючи сльозу, що котилася по щоці.

— Ти в мене той ще романтик.

Того вечора Віктор із Оленою гуляли містечком, тримаючись за руки, а страус мирно пасся на галявині під наглядом Олега, який приїхав забрати свого птаха.

Історія про Віктора на страусі стала місцевою легендою, яку ще довго переповідали на посиденьках.

А Світлана, дивлячись на брата, думала, що, можливо, він і справді правий: заради справжнього кохання можна й на страусі прискакати.

Минуло кілька місяців після легендарного заїзду Віктора на страусі. Історія обросла новими деталями: хтось клявся, що бачив, як страус сам танцював від радості, а хтось додавав, що Віктор нібито співав серенаду дорогою.

Світлана лише сміялася, слухаючи ці байки, але в глибині душі пишалася братом. Його авантюра не лише завоювала серце Олени, а й оживила все село, яке тепер називало Віктора “Страусовим лицарем”.

Та Віктор не був би собою, якби зупинився на одній пригоді. Одного осіннього вечора, коли повітря пахло опалим листям, він знову увірвався до хати Світлани, тримаючи в руках потертий зошит.

— Світлано, я придумав! — вигукнув він, сяючи ентузіазмом.

— Ми влаштуємо фестиваль!

— Який ще фестиваль? — Світлана підозріло глянула на брата, готуючи яблучний пиріг.

— Фестиваль кохання і страусів! — заявив Віктор, розмахуючи зошитом, де вже були накреслені плани.

— Уявляєш? Змагання, музика, танці, а головне — страуси! Це буде подія, яку наше село не забуде!

Світлана ледь не впустила миску з тістом. Але, знаючи брата, вона зрозуміла, що відмовити його не вдасться. До того ж, ідея, хоч і божевільна, мала свій шарм. Село давно не бачило нічого подібного, а Віктор умів запалювати людей.

Підготовка почалася з шаленою швидкістю. Віктор залучив Олега, власника страуса, який погодився привезти не одного, а трьох своїх птахів.

Олена, яка вже офіційно стала дівчиною Віктора, взяла на себе організацію культурної програми: виступи місцевих музикантів, майстер-класи з плетіння вінків і навіть конкурс на найкраще любовне зізнання. Світлана відповідала за частування — пироги, вареники та її фірмовий трав’яний чай.

Сусіди спочатку крутили пальцем біля скроні, але згодом і вони захопилися. Дядько Петро, той самий, що бачив Віктора на страусі, запропонував облаштувати поле для “страусиних перегонів”.

Діти малювали афіші, а старенька баба Ганна навіть вишила прапор із зображенням страуса в серці.

День фестивалю настав сонячний і прохолодний. На центральному полі села зібралися не лише місцеві, а й гості з сусідніх містечок, заінтриговані чутками про “Страусовий фест”.

Головною подією стали перегони, де Віктор, звісно, не втримався і сам став учасником. Цього разу він обрав страуса на ім’я Гриць — норовливого, але швидкого. Олена, стоячи на трибуні, гучно вболівала, тримаючи в руках саморобний плакат: “Гриць і Віктор — до перемоги!”

Старт був хаотичним: один страус побіг у протилежний бік, другий зупинився, щоб пощипати траву, а Гриць із Віктором рвонув уперед, здіймаючи хмару пилу.

Натовп реготав і аплодував, а Світлана, знімаючи все на телефон, кричала: “Віть, тримайся!” На диво, Віктор із Грицем фінішували першими, хоча на останніх метрах страус вирішив влаштувати імпровізований танець.

Після перегонів Олена прочитала своє зізнання Віктору перед усіма — ніжне, але з гумором, згадуючи його забіг. Віктор, розчулений, пообіцяв, що наступного року влаштує ще грандіозніше шоу, можливо, навіть із двома страусами. Натовп вибухнув сміхом.

Фестиваль закінчився танцями під зорями. Світлана, дивлячись на щасливих Віктора й Олену, подумала, що брат таки мав рацію: кохання — це сила, що здатна змусити бігти страусів і об’єднувати людей.

Джерело