Якось я вийшла в тапках на подвір’я й ледь не наступила на свіжий бетон. Біля нашої хати раптом з’явився тротуар. А за ним – лавка. З новенькими дошками, пофарбована в колір молодого салату. Вирівняна, як під лінійку. І табличка: “Проєкт громади – для людей!”

А я стою в тому всьому, як баба в ступі, бо ніхто мене ні про що не питав. А головне – Андрій теж нічого не сказав. Бо це ж він тепер у тій громаді. І проєкт їхній. Та тільки вийшло так, що це моя хвіртка тепер веде не в двір, а на експозицію. І моє життя стало… виставкою для чужих очей.

– Андрію, ти мені скажи, а що, вже не прийнято спитати в людини, чи вона хоче ту лавку під вікном?

– То ж для всіх, Тамаро. Тобі що, заважає?

– Мені? Та ні! Я ще й чай людям виносити почну. А може, й паспорт – хай дивляться, як я прописана!

Він лиш рукою махнув. Бо в нас так: я – “емоційна”, він – “державник”. Поки я йому про втручання в простір, він мені – про розвиток села. І головне – весь такий демократичний, аж блищить. А що я ночами через чужі голоси не сплю – то, видно, не в програмі проєкту передбачено.

Почалося все, як завжди, з доброї ідеї. Молодь почала повертатися в село. Не ті, що городи з бабами сапають, а ті, що з ноутбуками і кавомолками.

Переїжджали з міст, будувалися, щось розумне розказували. Спершу я раділа. Бо, ну, а як інакше – нове життя, динаміка, розвиток. А тоді виявилось, що мої традиції – це “архаїка”, мої пісні – “колгоспна естетика”, а мій борщ – “переварений продукт без гастрономічної цінності”.

І ось одного дня з’явилась вона – Марічка. Блондинка, в якої навіть лопата була кольору м’яти. На третій день після переїзду вона зайшла до нас у двір.

– Я зібрала підписи за облаштування зони відпочинку! – з порога каже, як мій дід у колгоспі.

– А ти вже всіх знаєш, щоб підписи збирати?

– Та ні, я просто по вулиці пройшлась. Сучасний підхід. Демократія.

Я б і змовчала. Але вона стала в тіні нашої шовковиці, поклала свої екопапки на мій стіл і… наляпала оцінку: “Тут буде дуже гарна громадська точка. Але треба обрізати гілки, бо плоди падають на плитку”.

Отут мене і переклинило.

– То це, виходить, моя шовковиця – загроза громадському порядку?

– Та ні, просто непрактично. А ще – алергіки.

Мені вже було байдуже, що вона далі говорила. Я почула головне: моє – заважає. Мій світ – несумісний із їхнім уявленням про порядок.

Ввечері кажу Андрієві:

– Слухай, а ти хочеш, щоб наш син, коли виросте, сказав мені: “Мамо, твій город негармонійний з архітектурою громади”? Чи щоб сказав: “Я пам’ятаю, як ми разом садили огірки”?

– Тамаро, ну ти й перебільшуєш…

– Перебільшую? А пам’ятаєш, як твій тато зробив ту лавку під вербою? Ще й з вирізаними сердечками?

– Ну, пам’ятаю.

– І що? Хтось тоді говорив про підписи?

Він мовчав. А я в той вечір вперше за багато років пішла на вечерю до сусідки Галини. Без попередження. Просто з відчаю.

– О, – каже вона, – ти теж тепер в опозиції?

– А ти що, теж проти лавки?

– Та я не проти лавки. Я проти того, що нас роблять “фоном” для чужих проєктів. Я, значить, тут все життя живу, а тепер маю питати дозволу, коли хочу посадити квіти під хатою, бо то “не вписується в композицію”.

І ми так просиділи до півночі. Обговорювали, згадували, сміялись. А тоді я вперше подумала – може, не в тім проблема, що щось нове прийшло. А в тому, що ніхто не сів і не спитав – як ти це бачиш? Що для тебе важливо?

Бо можна збудувати сто лавок і жодної розмови.

А через кілька днів до мене підійшла та сама Марічка. Прийшла одна. Без екопапок. Стоїть, мнеться.

– Тамаро… Я хотіла вибачитися. Ми хотіли як краще. Але мабуть трохи… не подумали.

Я мовчала.

– Ви з Галюсею так красиво співаєте під тією шовковицею. Я чула вночі. І ще… я зробила фото з тією лавкою. І ви там в кадрі. І я зрозуміла, що щось перекосилось у нас. Ми вас не почули.

– А ти тепер чуєш?

– Чую. Може, я… принесла б свій пиріг? Ви б мені розказали, які пісні співаєте?

Я тоді кивнула. Бо що ще залишалося робити?

І от тепер я щовечора сиджу на тій самій лавці. Під тією самою шовковицею. А поруч Марічка з кавою в термочашці. Іноді співає з нами. І не дуже в ноти попадає, але старається.

А коли ми вперше разом заспівали “Пісню про рушник”, я помітила – Андрій стоїть осторонь і знімає нас на телефон. І не для звіту. А просто – для себе.

А я подумала: мабуть, зміни – це як діти. Їх не можна зупинити, але з ними треба говорити. Пояснювати. Терпіти. І… слухати у відповідь.

А ви як думаєте, друзі? Чи можна зберегти своє, не відштовхуючи чуже? І коли нове приходить у ваше життя – як ви вирішуєте, де межа між змінами і втратою себе?

Джерело