Будучи лісником, я довгий час жив у лісі і звик до його принад.

Якось я почув дивні звуки за сараєм і вирішив ро зібратися.

Підійшовши туди, я побачив вовчицю, що втупилась у мене втомленими і голодними очима.

Не довго думаючи, я пішов на кухню і приніс їй м’яса.

– Ви, мабуть, дуже зголодніли, коли підійшли так близько до мого житла, леді, – посміхаючись, сказав я вовчиці.

Після цього дня вовчиця почала регулярно приходити до мене за їжею.

Мої родичі боялися її, але я посперечався з ними, сказавши, що, якщо ми їй не допоможемо, вона вирушить до найближчого села у пошуках їжі.

Минули місяці, і вовчиця перестала приходити до мене навесні.

Я сумував за своєю лісовою подругою, але одного разу знову почув її kрики. Цього разу я знайшов її біля сараю з двома маленькими вовченятами,

які дивилися на мене такими ж голодними очима, як і їхня мати колись.

– Здається, ви були не єдиними, хто потребував моєї допомоги, – сказав я, віддаючи їм їжу.

Мені стало ясно, що вовчиця просила м’яса не тільки для себе, а й для своїх вовченят. То був її прощальний візит, і я зр зумів, що мама-вовчиця хотіла показати мені, як я їй допоміг.

Мої дикі приятелі зникли, мабуть, їхня стая перемістилася в інше місце. Однак я цю прекрасну історію не менш прекрасної дружби не забуду ніколи.

КІНЕЦЬ.