Одного дощового ранку, коли я прибиралася в нашому будинку, мені трапилася стара книга з затиснутою між сторінками запискою.

На зім’ятому папері красувалося зізнання, від якого в мене перестало подих: мій чоловік заклав наш будинок, не сказавши мені про це.

Я відчула, як світ навколо почав руйнуватися.

Коли він повернувся додому, я, тремтячи від нервів, простягла йому записку.

Чоловік глянув на неї, і його очі сповнилися сльозами.

— Пробач мені, будь ласка, — прошепотів він.

— Я витратив усі гроші на лікування.

Боявся тобі говорити, не хотів навантажувати тебе своїми проблемами.

Я не могла повірити у те, що відбувається.

Сльози навернулись на мої очі.

Ми обнялися, розділяючи біль і страх перед невідомим майбутнім.

З того часу моє життя кардинально змінилося.

Я почала супроводжувати його на всі процедури, намагаючись підтримувати та підбадьорювати.

Наші дні стали наповнені візитами до лікарень, очікуванням результатів досліджень та нескінченними надіями на одужання.

У результаті ми втратили наш будинок і переїхали до орендованої квартири.

Життя в новому місці було скромним і сповненим невизначеності, але кожен день, проведений разом, нагадував нам про те, що найважливіше — це здоров’я та любов.

— Нам завжди вдавалося долати труднощі разом, — сказав чоловік одного разу, посміхаючись крізь біль.

— І це випробування ми теж подолаємо.

Слова чоловіка наповнили мене силою.

Незважаючи на всі втрати і труднощі, я відчувала подяку за кожний момент, проведений з ним, і вірю в те, що ми зможемо подолати будь-яке випробування.