Я поверталася з роботи, коли побачила дівчинку років десяти біля нашого під’їзду. Вона намагалася набрати код, але в неї не виходило. Я знала всіх мешканців нашого під’їзду, дівчинка була не звідси. Але я подумала, що, мабуть, це дитина чиїхось родичів. Я відчинила їй двері.

-А Ти до кого? Дівчинка озирнулася, але нічого не відповіла. Вона підійшла до дверей на першому поверсі, де ніхто не жив і стояла там. Я здивувалася. Обличчя дитини було сумним.

У мене в руках були важкі пакети, тому я вважала за краще їх занести до будинку, а потім повернутися до дівчинки. Але коли я вийшла до під’їзду, її вже не було.

Погляд дівчинки довго крутився у мене в голові. Я переїхала в цей під’їзд п’ять років тому після розлу чення і нічого не знала про мешканців тієї квартири, вона завжди була порожня.

Я вирішила розпитати Олю, стару жінку, яка все знала про всіх. Вона похитала головою: -Сумна це історія, Юлечка, дуже сумна. Була зразкова сім’я, дуже добрі люди, молоді, гарні, щасливі, а потім потрапили в ава рію.

Обох не ста ло прямо на місці. Кажуть, що мото рошна була ава рія, від них майже нічого не залишилося.

У них донька залишилася, їй тоді сім років було десь, потрапила потім до дитя чого будинку. Я зрозуміла, що мабуть бачила дочку тих заrиблих людей.

Було в цій дитині щось таке, що не дозволяло мені викинути її з голови. Жилося мені самотньо. Вже сорок років, три роки тому розлу чилася, дітей нема.

Я подумала: «Може мені удо черити ту дівчинку?» В окрузі був лише один дитя чий будинок, саме там я знайшла Єлизавету.

Спочатку вона дивилася на мене вовком і не спілкувалася, вона дуже сумувала за батьками. До того ж у дитя чому будинку їй довелося нелегко. Завдяки моєму старанню ми знайшли спільну мову. Так у мене з’явилася кохана донька.

КІНЕЦЬ.