Між Анною та Анатолієм ніколи не було особливих стосунків.

Тому вона дуже несміливо повідомила чоловікові про свою вагітність. Анна наперед знала реакцію Анатолія, але жінка твердо вирішила народжувати. Як і очікувала, чоловік не виявив особливої радості від цієї новини.

Його не цікавила Анна. Чоловік і сам не знав, чому він з нею. Навіть вірність дружини його неабияк дратувала. Анна лежала на збереженні через нелегку вагітність. Анатолій провідував дружину, приносив їй фрукти, але на виписку не з’явився. Був зайнятий.

Жінку з пологового забирали батьки. Від самого початку Анатолія дратував дитячий плач. Це зовсім не входило в його плани. Увесь день він був на роботі, а ввечері сидів з пляшкою пива перед телевізором.

Він і не думав допомагати дружині. “Як народила для себе, так хай і виховує сама”.

Якось в малюка піднялася температура і він став задихатися. Анна одразу зателефонувала чоловікові.

– Анатолію, благаю, приїдь. Нашому у синові погано. Я не знаю, що робити.

– Виклич швидку, я чим допоможу, – спокійно відповів Анатолій.

Анна нічого не відповіла та кинула слухавку. Того дня чоловік так і не з’явився додому. Наступного дня Анна зателефонувала Анатолію:

– Швидка ледь встигла. Мого сина могло не стати. Знати тебе не хочу.

Відтоді почалося холостяцьке життя Анатолія. Нарешті він позбувся набридливої дружини та вічних плачів немовляти.

Чоловік вирішив – жодних серйозних стосунків, тільки свобода.

Минуло декілька років. Якось в супермаркеті Анатолій зустрів свого колишнього тестя. Чоловікові стало соромно, він хотів уникнути зустрічі з батьком Анни та намагався піти, але…

– Анатолію, привіт. Добре, що ми зустрілися.

– Як Анна? – поцікавився чоловік.

– Її не стало рік тому.

І моє здоров’я ніяке. Боюся за Владислава. Як мене не стане, його заберуть в дитячий будинок.

Тоді Анатолій разом з тестем попрямували до нього додому. Увійшовши, Анатолій помітив хлопчика, який тихенько сидів у кутку. Чоловік взяв з рук дідуся сумки з продуктами та пішов на кухню. Вони випили чаю, поговорили, обмінялися номерами.

Через три дні Анатолію зателефонували та повідомили, що його колишнього тестя забрали в лікарню у тяжкому стані.

Анатолій першим же ділом поїхав за хлопцем.

– Привіт, синку. Ходімо зі мною. Поживеш у мене, поки дідусь в лікарні.

Анатолій допоміг синові зібрати речі та іграшки.

Відколи він забрав хлопця до себе, в нього почалося нове життя. Життя, якого чоловік так боявся.

Виявилося, Владислав, як дві краплі води, схожий на тата. Як поведінкою, так і зовнішністю. На превеликий жаль, в лікарні діда не стало.

Тільки тоді, прийшовши на могилу до дружини, Анатолій мовив:

– Анно, пробач мені. Я не цінував те, що маю. Дякую за сина.

КІНЕЦЬ.