Дощ лив весь день, роблячи дорогу та фари зустрічних машин ледь помітними. Віктор їхав додому з роботи, почуваючись у замкнутому колі щоденних поїздок з дому на роботу та назад.

Рутина і монотонність його життя змушували його почуватися самотнім і нещасним, незважаючи на те, що він досяг всього, чого хотів: гарної роботи, пристойної машини та власної квартири.

Кілька років він був щасливий з Тамарою, рудоволосою жінкою, яка ніколи від нього нічого не вимагала.

Але врешті-решт вони розлу чилися, і Віктор щодня почував себе спустошеним та втомленим.

Він часто проводив перерви на роботі, думаючи про те, як провести вечір, але як тільки він нарешті звільнявся, то ставав занадто втомленим, щоб щось робити. Зазвичай він просто готував собі просту вечерю, читав книгу чи журнал і засинав на дивані.

Якось, піднімаючись сходами у свою квартиру, він зіткнувся зі своєю сусідкою , тіткою Валею, яка насилу тягла важку сумку і мокру парасольку.

Віктор допоміг їй донести сумку і запитав про дзвінкий сміх, який долинав із квартири старого Григорія Михайловича, який, начебто, жив сам.

Тітка Валя пояснила, що це сміх Люби – онуки Григорія, яка приїхала у гості до діда. Вона запропонувала Віктору разом сходити до них у гості , бо Люба була милою та гарною дівчиною, справжньою красунею.

Увечері Віктор відчинив вікно, щоб подихати свіжим повітрям, і побачив, як із під’їзду вийшла молода жінка. Він моментально зрозумів, що то Люба, онука Григорія.

За кілька днів вони вже годинами розмовляли на кухні, і Віктор зрозумів, що закохався в неї. Люба залишилася на тиждень доглядати Григорія і допомагала Віктору.

Зрештою, Віктор та Люба покохали один одного. Вони з’їхалися, одружилися, і всі були щасливі, включаючи батьків Віктора та тітку Валю.

КІНЕЦЬ.