Так склалося, що одружилися ми з моїм чоловіком ще в далекому 82-му році.

Мені, на той час, ще було всього 19 років, а Іванові – 25 років на той час.

Через два роки народився у нас син, а ще через півтора – донечка. Ось тоді нашій родині дали квартиру – хорошу, велику трикімнатну, не без блату, звичайно, ми дуже старалися для цього, робили все, що в наших силах було.

Заради цієї квартири ми навіть погодилися переїхати в передмістя з центру, від моїх батьків.

Радості нашій від того не було меж.

У 90-х роках ми приватизували свою квартиру і прекрасно зажили, виховуючи своїх власних дітей.

Хочу зазначити, що маленькими наші діти були дуже дружними і слухняними, ми раділи їм і мали гордість за них. Нашу сім’ю, хто хоч трохи нас знав, постійно всім в приклад ставили.

Син виходив гуляти і ніколи не залишав сестру, «виховуючи» її в хлоп’ячій компанії.

Якщо нашу донечку хтось посміє образити, син наш відразу вступався за неї. А вже коли діти наші підросли, у них вже стала своя збірна компанія: з дівчатами і хлопцями.

Тоді вони були ще дуже дружні: ділилися секретами, допомагали один одному, радилися.

А вже, коли провинилися і якщо дітям перепадало від нас – то обом відразу, тому що вони завжди трималися разом, завжди були поряд.

У 2005 році першою вийшла заміж наша донька, а син трохи пізніше одружився – в 2008, з часом нас наші дітки вже й онуками ощасливили.

Спочатку всі сім’ї дружили між собою, але потім почався лише суцільний розлад, на жаль, про що я раніше навіть і подумати не могла.

То зятеві щось не подобається, то невістці ми десь не догодили, а наші діти своїм другим половинкам почали годити і, відповідно, стали сваритися вже самі між собою дуже часто.

Нам з чоловіком, з часом, взагалі їх стало складно разом збирати. А вся справа в тому, що у двох невлаштованість в житті: син хвилюється, що у нього відберуть квартиру, за яку він зараз платить кредит, тому, що два рази вже міняв роботу, а дочка боїться, що зять з непростим характером може в будь-який момент попросити її з дитиною піти з власної квартири. У всіх одні хвилювання.

Нещодавно наш син прийшов до нас з чоловіком і каже:

«Загалом, батьки мої, давайте зробимо так: ви обоє напишете на нас з сестрою заповіт на свою квартиру на дві частки вже зараз, щоб все було порівно, інакше ми з сестрою взагалі ворогами станемо, розсваримося повністю. Так нам буде спокійніше і надійніше жити. Якщо що, то ми її продамо і поділимо навпіл, а то ми в судах розсваримося з нею легко».

Я аж сіла від такого прохання рідної дитини! Це що значить: «Якщо що?»

Які наші роки з батьком? Чоловікові моєму всього 63 роки, а мені ще 57! Ми ще в доброму здоров’ї і працюємо з ним обоє, самі себе забезпечуємо повністю.

У нас ще безліч планів попереду, навіть в плані подорожей, а діти наші, не зрозуміло чому, вже квартиру нашу ділять між собою? На той світ хочуть відправити?

Дзвоню дочці дізнатися, чому з таким проханням до нас прийшов її брат? Вона спочатку мовчить, бачу, щось говорити не дуже хоче на цю тему зі мною, каже, що у нього і так кредит, в будь-якому випадку щось своє буде, а вона у чоловіка навіть не прописана, живе на пташиних правах.

Ага, виходить що у них вже суперечка почалася за спадок, і думаю, що ініціатором стала дочка. Ви не уявляєте, як нам з чоловіком стало неприємно від того, що в наших дітей вже зараз такі думки. Ми б, свого часу, навіть не здумали б таке сказати своїм рідним батькам.

Ось за що так з нами? Вони ж добрими були в дитинстві, любили та поважали одне одного!

Розповіла на роботі про свою проблему, щоб порадили люди хоч щось, бо не знаю, можливо то зараз в усіх такі діти, що заздалегідь все хочуть оформити документально. Хтось знизав плечима, хтось нову плітку придумав, але одна мудра жінка мені сказала, щоб я шукала коріння зла не в своїх дітях, а в їх других половинках.

Тільки вони можуть посварити сім’ю заради свого блага, заради квадратних метрів, так що краще написати заповіт і заспокоїтися. А я не можу – я дуже вірю у всякі прикмети.

Думаю – ось напишемо ми той заповіт і щось трапитися, наче вже щось недобре відчувати стала.

Я ще планую жити щасливо з чоловіком, на відпочинок за кордон кудись з’їздити, чому я маю з чоловіком постійно забезпечувати своїх дітей?

Чи це, можливо, нормально, що діти хочуть все оформити при живих батьках, щоб потім між собою не було проблем? Чи нормально це?

КІНЕЦЬ.