Марина вийшла заміж й була впевнена, що їх шлюб щасливий і вони з Іваном житимуть разом до глибокої старості. І справді, перші три роки були незабутніми. Іван піклувався про дружину, намагався бути ідеальним турботливим чоловіком. Та згодом все змінилось. Він пішов на підвищення по роботі, почав все більше часу проводити поза домом і майже не цікавився справами дружини.

До Марини дійшли чутки, що Іван їй зраджує. Жінка не хотіла в це вірити. Та якось побачила все на власні очі. Вона приїхала додому від батьків без попередження, хоча мала лишитись у них на ніч. Зайшовши у квартиру, побачила свого Івана в обіймах якоїсь незнайомки.

Пара так пристрасно обіймалась, що навіть не помітили Марину. Вона не стала їх турбувати, ледве стримуючи сльози, мовчки пішла геть. Довго сиділа на лавці біля під’їзду. Та зрештою, трохи отямившись після побаченого, викликала таксі й поїхала до батьків, як планувала.

Вже наступного дня, повернулась зранечку додому, зібрала усі свої речі та покинула зрадливого чоловіка. За два місяці вони розлучились. Єдина людина, яку їй було шкода – це матір Івана. Вона жінка хороша, спокійна, але син цього зовсім не цінує. Ставиться до матері, як до покоївки.

Три роки в Марини не було жодних стосунків. Але одного дня, вона нарешті зустріла гідного чоловіка. Степан був цілковитою протилежністю її колишньому. За пів року вони відсвяткували весілля. А через рік вже няньчили маленького синочка. За три роки, по закінченню декретної відпустки, Марина повернулась до роботи, а сина віддала у дитячий садочок.

Якось, повертаючись ввечері додому, звернула увагу на стареньку, яка згорбившись сиділа на лавці у парку. Жінка їй видалась доволі знайомою. Підійшовши ближче, побачила, що це її колишня свекруха.

Ніна Віталіївна розказала, як їй важко жилося усі ці роки:

– Марино, коли ти залишила Івана, його життя пішло на спад. Почав пиячити, водити додому різних жінок. Я намагалась напоумити сина, але він сказав не втручатись в його справи. Я жила мов на пороховій бочці. А тиждень тому він вигнав мене з квартири, тепер я немаю дому. Не розумію, за що мені така кара?

Свекруха більше не могла стримувати сльози, а колишня невістка промовила:

– Пішли зі мною.

Марина все розповіла Степанові й він був не проти, щоб старенька лишилась жити у них. Ніна Віталіївна не вірила своєму щастю.

Подружжя ні разу не пошкодувало про своє рішення. Вони допомогли літній жінці у безвихідній ситуації. А вона стала справжньою бабусею для їх синочка. Крім того, дбала про побут: після роботи Марину зі Степаном завжди чекала гаряча вечеря й затишок у домі.

КІНЕЦЬ.