Я ніколи не розумів людей, які звикли використовувати інших у власних цілях. Вони чомусь мають тверде переконання, що всі їм винні. А самі лінуються докладати зусилля для розв’язання власних проблем.

Я дуже працьовита людина. Зростав у бідній сім’ї та завжди розумів, що допомоги чекати немає від кого, досягати усього доведеться самостійно. Я ріс без батька, а мама ледве тягнула сім’ю. Тому мріяв, що коли виросту, зроблю все для того, аби моя сім’я ні в чому не знала нужди.

Я старанно вчився у школі, вступив до інституту на бюджет. Після отримання диплому, влаштувався на хорошу роботу. Згодом одружився.

Перші три роки нам довелось пожити на орендованій квартирі, а потім ми придбали своє житло. Ми раділи, що тепер маємо власне гніздечко, і цією радістю поділились з рідними. Це й стало переломним моментом. В раз усі родичі згадали про моє існування. Серед них були навіть ті, які роками зі мною не спілкувались. І вони чомусь були впевнені, що можуть приїжджати до мене коли заманеться.

Якось подзвонив мій дядько та попросив, щоб його син пожив у мене кілька тижнів. Хлопець якраз вступав до університету. Я вирішив його виручити, бо й сам колись був подібній ситуації, тільки от допомогти було нікому. Та моя добродушність обернулась для мене проблемою.

Діма приїхав пів року тому й досі мешкає в моїй квартирі. Він вже студент, але жити в гуртожитку не хоче. А для чого, якщо є комфортабельна квартира родича. Коли я запитую, де він планує жити, то ще й ображається.

Мені не шкода, хай би пожив у мене. Але в університеті навчатиметься аж шість років. І що увесь цей час мені тіснитись з квартирантом? Одного дня я таки не витримав і попросив його з’їхати.

З того часу дядько зі мною не розмовляє. Ще й налаштував решту родичів проти жадібного племінника. У чому моя вина? Невже я не маю права спокійно жити зі своєю сім’єю у власній квартирі без сторонніх людей?

КІНЕЦЬ.