На сьогоднішній день зі своїм чоловіком Русланом я живу досить таки гарно, якщо так можна сказати, а все дякуючи його мамі, яку я дуже поважаю і пам’ятатиму до кінця свого життя.

Щиро кажучи, зараз й не було й дня, щоб я не згадувала свою свекруху добрим словом, адже це саме вона пояснила мені, і показала на власному сумному прикладі, що не варто перед своїм чоловіком бігати та в усьому йому догоджати.

Моя свекруха, не дивлячись на те, що закінчила вона всього три класи, бо не мала змоги дальше навчатися у ті роки, не тільки читати любила, але була ще й дуже мудрою і грамотною жінкою, що завжди дивувало мене.

Її син був у мене вже другим чоловіком, і я у нього теж друга дружина.

Зазначу лише те, що перший шлюб мій був дуже невдалим, навіть згадувати про це не хочеться.

Сама я теж виросла в селі і, що не дивно, майже до 30 років щиро вважала, що дружина зобов’язана бути у чоловіка домогосподаркою, в усьому йому догоджати, адже в селі в більшості сімей заведено так, так було і в моїй родині.

Хоча сама теж ходить щодня на роботу, але ввечері має ще приготувати вечерю, помити посуд, попрати і прибрати.

Така собі подай-принеси-обслужи, чоловік постійно каже, що втомлюється на роботі, вдома вдома він робити вже нічого не хоче, особливо, лише відпочивати.

І це мене зовсім не засмучувало, адже в селі у багатьох родинах так було й заведено, тому для мене це теж було не дивиною.

Так було аж до тих пір, поки свекруха на це уваги не звернула.

До цього часу ми з чоловіком прожили лише 3 місяці, але за цей короткий час він вже добре звик, що я маю все для нього робити, варто йому лише команду дати, не зважаючи на те, що я теж ходжу на роботу, та робота домашня чомусь була на моїх плечах.

Як тільки він приходить додому увечері, просто сідає на диван і все, нічого більше не робить. Лише заходить на кухню повечеряти.

Приїхали ми якось з чоловіком до його мами в гості: їй уже, на той час за 70 років було і ноги її вже дуже сильно підводили.

Вона вже завжди з паличкою по дому ходила.

А все одно чоловікові своєму щодня прислуговувала. Він міцний тоді дід був, але сяде за столом і чекає, коли йому наллють і подадуть.

Ще й злиться, що довго жінка на кухні порається, він втомлюється так довго чекати. А як їй з паличкою все подавати, як їй ходити навіть важко самій.

Але пристосовувалася вона якось, все сама встигала, адже на допомогу розраховувати було марно.

А коли ми приїхали до них в гості, природно, цей обов’язок я на себе взяла.

Сідаємо усі за стіл їсти, а до нас ще й сім’я сестри чоловіка зазвичай приходила, – всім все насиплю та подам вчасно.

Тільки сама сіла – хтось вже першу страву швидше з’їв, другу подавати потрібно, а потім ще й чай усім робити.

А якщо врахувати, що за столом до 10-12 чоловік збиралося разом їсти, уявляєте, як я їла?

Постійно візьму якусь ложку холодної страви, тай усе, такі мої наїдки, адже холодне вже зовсім не добре таке.

Лише чоловік доньки свекрухи мені в усьому допомагав, а всі решта спокійно сиділи і чекали, таке враження, що вони усі в ресторані сидять, а не до старенької мами прийшли.

А якось, дня через три мені свекруха каже:

– Олено, поглянь ти на мене, доню. Сама бачиш, слабка я яка он стала, а привчила свого чоловіка Андрія до того, що все йому роблю, все життя для нього лише одного старалася і тепер вже нічого зробити не можу. Свариться на мене, коли йому на розум спаде. А Руслан твій, за характером весь в батька свого вдався, ти ж сама все чудово бачиш. Якщо не візьмешся за розум зараз, не перестанеш годити в усьому, все життя плакати будеш і нарікати на свою долю.

А тут ще й зять її до нас тихенько підійшов, і мовив, щоб ніхто не чув:

– Ти що робиш? Ти бачила колись, щоб Ірина моя за мною доглядала? Я що сам не можу?

Загалом, добре вони мене тоді розуму навчили.

І з того дня вже стала я свого чоловіка перевиховувати, а він ні в яку. Так і додому поїхали. А вдома він вже геть розсердився.

Я одяг прасувала ввечері, причому, після роботи, а тут і Роман приходить, теж з роботи.

Вмився, пройшов на кухню, сів за стіл і сидить, чекає, коли я йому поїсти подам. Чекав, чекав, не витримав.

– Ти мене годувати збираєшся сьогодні чи ні, я вже хочу їсти, чи в мене вже немає дружини, – кричить з кухні.

– Звичайно збираюся, хіба ти голодний коли був у мене, – відповідаю я своєму Русланові, – котлети з підливою в холодильнику, гарнір на плиті.

– А що, важко накласти у тарілку і подати, раз вже все готове стоїть?, – запитав Руслан у мене. – Я взагалі-то з роботи прийшов, чи ти не бачиш, як стомився?

– А я що, на танцях була?, – відповідаю незадоволено я. – А тепер ось сиджу пісні співаю, і так мені добре, що геть не втомилася.

– Я тоді взагалі їсти не буду!, – сердито промовив мені чоловік.

– Ось і добре. не їж, напевно вже й не такий голодний сьогодні. Як знаєш, так і роби собі, а мені до того діла немає. Якби ти зараз з’їв вечерю, то мені б на ранок готувати довелося, а так дитині сніданок вже є.

Загалом, привчила я Руслана швидко до хорошого життя, коли дружина вдома робить абсолютно все, а ось відучувати місяці два довелося.

Поки він повністю з долею не змирився. Звичайно, інколи ми з чоловіком й сперечалися, від чоловіка були й обіцянки розлучитися, але потім все у нас владналося.

Зараз, правду кажучи, чоловіком я своїм дуже задоволена, за що я по сьогоднішній день вдячна своїй свекрусі.

Хоча її вже не має з нами, але я завжди згадую цю людину добрим словом. Добра та мудра була жінка. Вона стала мені другою мамою.

А чи має ще хтось таких добрих свекрух, які вам рідну неньку замінили?

КІНЕЦЬ.