Я вважав своє подружнє життя нормою. Ми одружені вже вісім років. Виховуємо донечку, який недавно виповнилось три роки. З наших стосунків давно зникла романтика, з’явилась певна прохолода. Але ж так живе більшість сімей. Та мою дружину таке життя не влаштовувало.

Якось вона мені відверто зізналась, що більше не кохає мене, пристрасть у відносинах повністю зникла, а жити разом лише через те, що у нас є спільна дитина, якось безглуздо.

Донька виросте, вийде заміж, матиме власну сім’ю, власне життя, а що залишиться у нас. Ми будемо просто чужими одне для одного людьми, які не наважилась вчасно зробити рішучий крок до змін.

Розлучення минуло без ексцесів та скандалів. Єдине, що мене бентежило, це те, що я не міг вільно спілкуватись з донькою, адже вони з моєю колишньою дружиною переїхали в інше місто.

Там вона вийшла заміж вдруге. Підозрюю, що з тим чоловіком вона мала стосунки, ще коли ми були в шлюбі. Та це вже не має ніякого значення.

З того часу минуло шість років. Я вже три роки одружений. Нова дружина подарувала мені розуміння того, про що колись сказала моя перша дружина. Лише з нею я відчув, що таке кохати по-справжньому.

Вона для мене наче ковток свіжого повітря, не уявляю життя без неї. У шлюбі в нас народилась донечка. Скоро їй виповнюється два роки.

Недавно до мене подзвонила колишня дружина. Вона кілька днів пробуде в місті. Це прекрасна нагода побачити зі старшою донькою, до того ж вона сама цього бажає.

Хочу познайомити її з молодшою сестричкою. Хоч вони живуть у різних сім’ях, але хотілось би, щоб хоч знали про існування одна одної. А я тішусь, що нарешті побачу свою старшу донечку.

КІНЕЦЬ.