З дитинства я ненавиділа лікарню та лікарів. Я впала з дерева, розбила лоба. Довелося їхати в лікарню зашивати. Я прекрасно пам’ятаю, як лікар сварив мене й потім зробив дуже болючий укол. Шрам про ту подію є і досі. Після того випадку люди в білих халатах викликали у мене панічну атаку. З того часу, як я була дівчинкою, минуло багато літ, а моя неприязнь до лікарні так і залишилася.

Нещодавно я ішла до лікаря на звичайний огляд. Потрібно було пройти медичну комісію перед виходом на роботу. У мене виявили захворювання по жіночій стороні. Лікувати звичайними таблетками була марна справа, тому довелося лягати в лікарню на операцію. Мені прописали уколи та крапельницю. Я пішла до аптеки, купила все необхідне й потім направилася в палату.

Розраховувати, що в палаті більше нікого не буде – неабияка розкіш. Коли зайшла всередину, мене зустріли три допитливі жіночки. Я з усіма привіталася та пішла займати ліжко. Не встигла я покласти свої речі, як найстарша із присутніх почала командувати, куди мені вмощуватися. Зрозумівши, що ця особа вважала себе головною, я вирішила одразу поставити її на місце:

-Я й не знала, що зі мною в палаті лежатиме начальниця лікарні. Не прийміть за образу, але ви тут такий же пацієнт, як і я. Тож вказувати мені, що робити та яке місце займати не маєте жодного права.

Жіночка нічого не відказала, лише скривила своє обличчя й відвернулася в іншу сторону. Моє перебування в цьому місці ускладнювалося ще й недоброзичливою сусідкою. Через кілька годин за мною прийшла медична сестра. Мене забрали на операцію. До тями  я прийшла вже у палаті.

Полежала, поки виходила анестезія, а потім відправилася в магазин купити поїсти. Звичайно в лікарні давали обід та вечерю, але дівчата пояснили, що я пропустила й те, й інше. Голодною залишатися не варіант.

В магазині вибір був невеликий. Фрукти, печиво, цукерки й останній пиріжок із картоплею. Його і взяла. Повернулася в палату й прийнялася смакувати.  Не встигла я ще навіть прожувати свою вечерю, як моя нова «подруга» не полінилася зробити чергове зауваження:

-Взагалі то у лікарні є буфет. Не можна там з’їсти свій пиріжок.

-А я вам чимось заважаю?

-Так, заважаєте! Ви просмерділи ним всю палату. Втриматися не можна і як ми будемо тут спати?

-Я й не знала, що свіжа випічка може смердіти. Не хвилюйтеся, до того часу, поки ви зберетеся спати, запах зникне.

-Якби ви мали голову на плечах, то знали, що треба ділитися. Якщо збиралися їсти в палаті, то треба було купувати пиріжки усім!

-Дивна у вас логіка виходить. Якщо це стосується мене, то я повинна ділитися, якщо вас – то ні. Ви декілька хвилин тому їли цукерку, чому іншим не запропонували чи з палати не вийшли. Я б вам рекомендувала дивитися за собою, перш ніж робити зауваження іншим.

-Ви невихована й неприємна людина. Не можу дочекатися того дня, коли мене звідси випишуть.

-Наші враження взаємні. Бажаю вам якнайшвидшого одужання.

Інші жінки, що перебували з нами в палаті, мовчки спостерігали за цією перепалкою, але вирішили не втручатися. Схоже ця жіночка неабияк дошкуляла і їм, просто знайшлася нова жертва. Коли ми обоє затихли в палаті запанувала мертва тиша.

Щодо того аби треба ділитися, то життя мене навчило. Декілька років тому я теж лежала в лікарні. Того разу мої колеги по палаті виявилися привітнішими, але історія трапилася неприємна. Я пригостила жіночок мандаринами. Все було добре, поки одна із них не стала почувати себе погано.

Вона рвала майже всю ніч, а вранці звинуватила мене у своєму недомаганні. Все тому, що я пригостила її простроченими мандаринами (так було за її версією). Той факт, що більше нікому не було зле їй нічого не доводив. З того часу я зареклася більше ніколи нічим не ділитися в лікарні.

КІНЕЦЬ.