Сьогодні, перечитуючи старі записи, згадав історію, що назавжди змінила моє ставлення до багатьох речей.

Мені було лише 22, коли дружина нас покинула. На руках — двохрічний син. Тарасик. Їй, мабуть, набридли обов’язки — треба було працювати, дбати про сім’ю, думати не лише про себе. А вона хотіла іншого: легкості, веселощів, чоловіків з грошима. І пішла. Просто одного разу не повернулась додому. Не важливо, якою вона була дружиною — разом було легше. А тоді все впало на мої плечі.

Тарасик пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, повертався леджи живий. Але в домі завжди був лад, гаряча їжа, дитина — чиста, сита, в випрасуваному. Так мене виховала мати. Тодішнє покоління було зовсім інше.

Не заперечу, Тарасика я зіпсував. У двадцять сім він навіть не вмів смажити картоплю. Все робив за нього. А потім він одружився. Навіть зрадів: нехай теже дружина піклується. Я ж нарешті візьмуся за себе. Може, знайду підробіток, або просто відпочину після усіх цих років. Та не тут то було.

Тарас заявив: «Тату, ми з Олесею трохи поживемо в тебе, поки не вирішимо, що робити далі». Ну що ж, прийняв. Подумав — молоді, нехай поживуть. Олеся буде готувати, прибирати, як і належить дружині. Потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.

Олеся виявилась… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прасує. Навіть чашку за собою не схоче викинути. Три місяці я жив, як у гуртожитку — хіба що чергування біля плити не розписував. Готував на трьох, прибирав, виносив сміття. А вони? Олеся цілими днями гортала телефон чи гуляла з подружками. Тарас працював, а вона — нічого не робила.

Коли я повертався після зміни, бачив справжній безлад. Брудна посуда в мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть яєчні не знайдеш. Усе лягало на мене: зайти в магазин, купити продукти, приготувати, а потім ще й прибрати за всіма.

Так минуло кілька тижнів. Одного разу Олеся підійшла до мене на кухні, коли я мив посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, з засохлою їжею, з мошками. Видно, пролежала в її кімнаті не один день. Я не витримав.

Сказав: «Олесю, якщо в тебе є хоч крапля совести — вимий посуд. Хоч раз. Я не прибиральник. Я працюю, втомлююсь. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що тут складного — віднести тарілку та вимити її?»

А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Зняли квартиру і пішли, навіть не попрощавшись. А Тарас мені потім закинув: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти чіпляєшся». Я? Я, який їх годував, прибирав за ними, мовчки терпів їх бездіяльність місяцями?

Більше я не втручаюся. Тепер у моєму домі чисто і тихо. Дбаю лише про себе. Яке щастя — повертатися додому й не бачити каструлі з пригорілою кашею. Сучасна молодість не знає, що таке праця. Усе хочуть на блюдечку. А поваги — жодної.

Так, іноді краще зовсім не втручатися.