– У мене для тебе дві новини. Я в положенні. А ось тобі треба позбавитися дитини, — мама говорила так спокійно, ніби диктувала рецепт.

Наталка мало не випустила телефон із рук. Вона… не дочула?

– Що?! – Вона схопилася зі стільця.

– Ти у своєму розумі? Це якийсь жарт?

Марина повільно поставила кухоль на блюдце, промокнула губи серветкою і тільки потім підвела очі. Здається, вона не відчувала ніякого збентеження чи сорому. У її погляді була лише холодна, розважлива впевненість.

– Наталко, ти ж доросла дівчинка. Ти повинна розуміти: я не впораюсь сама. Мені сорок п’ять, батько дитини втік, підтримки немає. А в тебе є чоловік, стабільність, житло. А головне – у тебе повно часу!

– То я вже при надії! Ти ж знаєш! – у Наташі затремтіли пальці. – Ти взагалі розумієш, що ти несеш?

– Звісно. Саме тому я й розмовляю з тобою. Подивімося правді у вічі. Ми з тобою не потягнемо двох дітей, один одного тягтимемо на дно. З тобою я не змогла пізнати радості материнства, то дай мені хоч зараз прожити це.

Наталя обімліла від шоку. Не змогла пізнати радості материнства? А чим усе це тоді було? Репетицією?

Вона зробила кілька кроків по кухні, немов загнаний звір, потім різко зупинилася, вчепившись руками в спинку стільця.

– Мамо… Ти… Ти ж завжди казала, що чекаєш на онуків. Що хочеш допомогти, посидіти, поняньчити. Що ти будеш поряд!

– Я й буду поряд. Але не зараз. У мене термін майже такий самий, як у тебе. Просто ти можеш почекати, а я ні. На жаль, час не на моєму боці.

Все тіло наче стисло. Земля наче пішла з-під ніг. Наталя не чекала такої зради від рідної матері. Людина, яку вона вважала своєю опорою, тепер вимагала…

Наталя навіть не хотіла формулювати цю думку. Вона судомно ковтала повітря, відчуваючи, що зараз або сяде, або впаде.

Марина ж сиділа прямо, з рівною спиною та руками на колінах. Вона ніби робила звіт перед аудиторією. Здається, мати почувала себе спокійною.

– Наташ, зрозумій. Я ростила тебе сама, без чоловіка. Я дала тобі все найкраще: дорогий одяг, заняття у гуртках, навчання в інституті.

– Пам’ятаєш, як я пішла на другу роботу, коли тобі треба було ставити брекети? А тепер допомога потрібна вже мені.

Наталка раптом згадала, як мама поверталася додому аж глибокої ночі. Як, попри втому, встигала зварити суп на сніданок, та попрасувати шкільну форму. Вона ніколи не скаржилася.

Дала все найкраще… Наталка навіть не могла посперечатися. Вона носила зручне шкіряне взуття, яке не натирало ноги.

Кожні два роки мати купувала їй новий смартфон. Не яблучко, але, як мінімум Самсунг. У Наташі був комп’ютер, планшет, плеєр…

Продовжувати список можна було нескінченно.

Особистого життя у мами справді не було. Майже не було. Рідкісні спроби швидко сходили нанівець. Наталя тоді була ще підлітком і думала, що просто не складається.

Тільки потім, ставши старшою, зрозуміла: мама відкладала життя. Чекала, коли буде вільна. Коли не доведеться обтяжувати чоловіка дочкою. Коли не доведеться приводити чужу, потенційно небезпечну людину в будинок.

Мама і справді поклала все на вівтар заради Наташі.

Це виглядало благородно. Раніше. Але тепер мама хотіла взяти її свободу, її щастя, її дитину, та обміняти все це на своє.

Наталка розвернулась і пішла до дверей.

– Пробач, але я не збираюся позбавлятися малюка. Навіть не розглядай це, як варіант.

Марина стримано кивнула, явно не до кінця приймаючи цю відповідь.

– Я розумію, що ти на емоціях. Подумай! Я даю тобі два дні. Потім поговоримо спокійно, як дорослі жінки. Сподіваюся, ти ухвалиш правильне рішення.

Наталка не відповіла. Вона буквально вибігла в під’їзд. Прохолодне повітря увірвалося в легені, але навіть воно не могло вгамувати гнів, що кипів усередині неї.

Пізно ввечері, вже вдома, вона сиділа на краю ліжка у темряві. Ігор був на роботі, на чергуванні. Вона гладила свій живіт. Він був ледь помітний, але вже був. По щоках потекли сльози.

Наталя не знала, як виплатити нав’язаний їй борг.

Вона не витримала відчаю, що наринув на неї, і все-таки зателефонувала чоловікові, щоб поділитися з ним. Наталка коротко окреслила ситуацію.

– Що вона сказала тобі? – Ігор, попри пізній час, одразу підбадьорився.

– Вона в положенні. І хоче, щоб я позбавилася малюка, – тихо відповіла Наталка.

– Просто супер! – Вибухнув він. – Тобто нам, дорослим людям, із нормальною роботою, заощадженнями та планами… тепер не можна мати дитину, бо їй раптом захотілося пограти у дочки-матері?

Наталка мовчала. Слова тут були марними, але вона була рада тому, що хоч хтось у її маленькій сім’ї поділяє її думку.

– Ні, Наталко, – сказав він твердо. – Ми не підемо в неї на поводі. Нормальна мати навіть не запропонує таке.

– Ми з тобою не підлітки, ти не залетіла під мухою. Ми пройшли через аналізи та лікарів, заздалегідь підготували ґрунт під декрет.

– А що вона? Лягла в ліжко до першого чоловіка, що трапився, швидко зробила справу і тепер хоче перекласти все на нас? Ну, вже ні!

Так, вони справді готувалися. Дуже ретельно. Колись, ще до заміжжя, Наталя прямо обговорила з Ігорем, що він думає про дітей. Він сказав, що хоче двох. Він планував спочатку трохи стати на ноги, але не затягувати.

– Я не хочу, щоб нам було по шістдесят, коли їм буде двадцять, – сказав він тоді. – Я хочу повноцінно брати участь у їхньому житті: допомагати з роботою та грошима, сидіти з онуками, збиратися на сімейні застілля.

– А не телефонувати раз на тиждень, бо на більше просто немає сил.

Наталя не заперечувала. Їй і самій хотілося великої родини. Вона поставила лише дві умови: вони мають добре заробляти, щоб забезпечити обох дітей, а ще – ніяких погодок.

Це надто складно. Нехай одна дитина стане хоча б трохи самостійною, потім уже можна буде подумати про другу.

Зараз Наталка теж кивала, погоджуючись із чоловіком, але їй все одно було ніяково. Вона виросла в атмосфері вічного обов’язку. Він нагадував протяг: його не бачиш, проте постійно відчуваєш холод. Іноді, зовсім збиває з ніг. Як зараз.

– Ти наче маєш рацію… – ледве чутно сказала Наталка. – Але ж вона справді намагалася заради мене. У мене було все, а в неї нічого. Я думала, що коли виросту, обов’язково допоможу їй. А тепер…

– Наташа, схаменися! – Перервав він її. – Ти допомагаєш! Ти нічого не вимагаєш, навіть не відмовляєшся підтримувати. Але ж у розумних межах!

Секунд десять Наташа чула тільки голосні видихи. Чоловік буквально задихався від обурення.

– Послухай. Ти не просила, щоб тебе на світ приводили, – продовжив Ігор уже спокійніше. – Бути батьком – не велика жертва, а обов’язок. Інакше й народжувати не треба.

– А вже вимагати від дочки таке… Та це ж гора нелюдяності!

Слова Ігоря стали бальзамом на душу. Наталя відчула, як нервове виснаження змінилося втомою: тепер їй хотілося спати.

Спочатку вона пішла у ванну кімнату. Там Наталя випадково зачепила маленьку скриньку, що стояла на полиці. Білу, із сердечками.

У ній вони вирішили зберігати всі пам’ятні «скарби», пов’язані з їхньою дитиною. Наприклад, перший зуб, що випав. Поки що там був лише тест з двома смужками.

Їй раптом згадалося, як вони сміялися та обіймалися, коли Ігор дізнався про все.

– Ну, все, тепер ми зовсім сім’я, – сказав їй тоді чоловік.

З того моменту він став ще… серйознішим, чи що. Зрілішим, дорослішим. Він ходив із дружиною на УЗД, брав участь у виборі речей, навіть виявив бажання бути присутнім при появі малюка.

Речі… Вони вже закупили якийсь одяг. Наталя наперед запасалася присипками, памперсами, кремами.

Дещо вони не встигли прибрати в шафу та ящики, але Наташу це не дратувало. Навпаки, вона щоразу дивилася і розуміла, що на порозі нового етапу життя.

Після душа Наталя лягла на ліжко та обійняла себе руками. Зовні стукав дощ. На стіні проступали тьмяні відблиски від вуличних ліхтарів.

– Я тебе не віддам. Нізащо. Навіть, якщо мені скажуть, що я повинна, – тихо шепотіла вона, погладжуючи живіт.

У призначений день Наталя прийшла до матері сама, без Ігоря. Вона нічого не сказала йому. Це її боротьба, і вона повинна вистояти в ній з гідністю. По можливості не втратити матір, але й не втратити себе.

Марина зустріла її з притиснутим телефоном до вуха. Вона щось обговорювала з подругою про лікарню, але побачивши доньку майже відразу поклала слухавку.

– Я вже думала, ти не прийдеш, – сказала вона. – Час іде, на пізньому терміні позбавлятися від малюка складніше.

Наталя ледве стрималася. Вона просто мовчки зайшла на кухню й опустилася на стілець, чекаючи. Схрещені на грудях руки видавали її настрій.

– Я не хочу з тобою лаятися, Наталко. Я просто не розумію. Я віддала тобі всю свою молодість. Усю! Поки інші жили, я працювала. Поки твоя бабуся фотографувала тебе на ранках, я мила підлогу.

– Я в кафе перший раз нормально сходила тільки після сорока. А тепер, коли я схопилася за останній шанс… ти хочеш мені відмовити?

Наталка мовчала та слухала. То була не просто маніпуляція. То був крик душі. Тільки Марина вішала провину за втрачені можливості на дочку, і називала це подвигом.

– Якби не ти, у мене давно була б родина! Повноцінна, із чоловіком, з кількома дітьми! А що я бачила? Нескінченні робочі зміни та самотність! Невже ти не можеш хоч трохи потерпіти заради мене? Я терпіла набагато довше!

Наталя шумно видихнула, збираючись із думками.

– Мамо… Не я вибирала тобі ненадійних чоловіків. Не я вибирала, з’являтись мені на світ, чи ні. Я, звичайно, дуже вдячна тобі за те, що ти дала мені життя, нормальне, а не в злиднях. Але це не привід тепер вимагати моє життя та життя моєї дитини натомість!

– Ось якою монетою ти вирішила мені віддячити? – Марина відсунулася від столу. – Я від усього відмовилася заради тебе! Я поставила тебе на перше місце! А ти тепер мене кидаєш?

– Я тебе не кидаю. Ми надсилатимемо тобі гроші, скільки зможемо. Орієнтовно – тисяч п’ять на місяць.

– Та що на ці п’ять тисяч можна купити? Навіть на памперси не вистачить!

– Мамо, почуй мене! Я хочу допомагати, а не жити чужим життям. Я не переїжджатиму до тебе, щоб няньчитися з дитиною.

– Я не змушуватиму свого чоловіка горбатитись за трьох. Я дам рівно стільки, скільки зможу. Решта – сама. Ти доросла людина і маєш відповідати за свої рішення!

Марина відвернулася і підібгала губи.

– Якщо щось трапиться – не звертайся до мене, – сухо кинула вона.

Наталка просто кивнула і пішла до виходу. Більше вона не збиралася ні сперечатися, ні виправдовуватися.

Вдома її зустрів запах тушкованого м’яса та тиша. Ігор переглядав сайти у пошуках візка. Почувши кроки, він обернувся.

– Що, була в неї? Без мене?

– Поцікавився він, побачивши вираз обличчя Наташі.

– Так, – підтвердила вона.

– Тепер ми винні тільки своїм дітям. Решта – по можливості.

Ігор зітхнув, але зрозумів, що лаяти її вже марно. Він підійшов, обійняв дружину і поклав руку на її живіт. Наташа заплющила очі.

Вона все ще була вдячна матері, але обрала бути вільною. Бо так має бути, – це слушне рішення..

А ви що скажете з цього приводу? Як вам закиди матері? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.