Якби мені хтось колись сказав, що свою гарно виховану доньку я спіймаю з “лівим” чоловіком, я б не повірила. Але її “милу зустріч” у кафе я бачила на власні очі, тому розмови тет-а-тет було не уникнути.

– Як ти собі таке дозволяєш, доню? В тебе двійко дітей, чоловік, – Наголосила я.

– Так ось мамо, якщо не будеш тримати свого язика за зубами, то своїх рідних онуків більше не побачиш.

– Від слів дочки я стерпла.

– Ти не посмієш, мамо. Якщо скажеш щось Антонові, можеш забути про онуків, – сказала дочка.

Я відчула, як серце провалюється десь у п’яти. Це жарт? Але в її очах немає ані натяку на сумнів, ані краплі сорому. Віталіна стоїть переді мною впевнена, майже байдужа.

Якби мені сказали, що таке колись трапиться, я б не повірила. Бо моя донька була для мене уособленням чесності. Я ж сама її так виховувала, навчала завжди бути справедливою. Але тепер я знаю, що все не так просто.

Я випадково побачила її. Виходила з ринку, коли побачила знайоме обличчя біля кав’ярні. Віталіна. Але не з Антоном. Вона сиділа за столиком з якимось чоловіком, і між ними була та близькість, яку неможливо сплутати.

Я стала осторонь, дивлячись, як вони нахиляються одне до одного, як її рука торкається його долоні. Віталіна усміхалася так, як усміхаються жінки, закохані в когось.

Я відійшла, щоб мене не помітили. Але від цієї миті спокою в мене не було. Увечері я не витримала й подзвонила їй.

– Віталю, треба поговорити.

– Мамо, що сталося?

– Ти прекрасно знаєш.

Ми зустрілися у мене вдома. Як тільки вона зайшла, я запитала напряму:

– Хто той чоловік?

Вона знизала плечима, ніби це була розмова про погоду.

– Це не твоє діло, мамо.

Я відчула, як у мене в горлі пересохло. Невже їй навіть не соромно?

– Антон хороший чоловік, він не заслуговує цього. Як ти можеш так із ним?

– Мамо, ти не знаєш усієї історії. Це не твоя справа. Якщо почнеш лізти, я не дозволю тобі бачитися з дітьми. Я серйозно.

Мене наче облили крижаною водою.

– Ти жартуєш?

– Ні.

Я не могла впізнати її. Це моя донька? Де та дівчинка, яку я ростила, навчала бути чесною, любити й поважати людей? Як вона могла так легко вимовити ці слова?

У мені боролися два відчуття. З одного боку, я поважала Антона, знала, як він любить Віталіну та дітей. І мені було прикро дивитися, як вона його обманює.

Але з іншого боку – онуки. Давид і Марічка. Я не уявляю свого життя без них. Вони приходять до мене щовихідних, ми печемо тістечка, читаємо книжки перед сном. Якщо Віталіна справді втілить свою “позицію”, я можу їх втратити.

Що мені робити? Чи маю я право мовчати? Чи маю я право говорити?

Я дивлюся на Віталіну, і замість знайомої доньки бачу чужу жінку, яка без сумнівів і жалю готова ставити ультиматуми. В цю мить я розумію, що, можливо, я її зовсім не знаю. І це страшніше за все.

Що б ви зробили на моєму місці? Мовчати чи говорити? Розповісти правду чи змиритися? Де проходить межа між правдою та втратою родини?

Джерело