Чоловік за вечерею потягся до курячої гомілки зі шкіркою, що підрум’янилася. Я, яка тільки-но присіла за стіл, з усієї сили ляпнула його по простягнутій руці.

– Чи не жирно буде? Одну ти вже з’їв! Друга належить мені! Чи ти вирішив, що курка має чотири гомілки? – єхидно поцікавилася я.

Він моментально поник, підтиснув губи й понуро опустив голови. Взявши серветку зі столу, він витер жирні губи й підвівся зі стільця.

– Можеш ображатись скільки завгодно, але совість давно час мати! – роздратовано крикнула я.
– Та подавись ти цією гомілкою! – озирнувся він і бадьорим кроком пішов у зал дивитися телевізор.

– Ти дивись який! Звик, щоб тільки йому все добре діставалося, – пробурчала я і взяла з тарілки курячу гомілку.

Ми перебували у шлюбі понад тридцять сім років. Попри свій пенсійний вік, я продовжувала, як і раніше, працювати вчителем географії в школі.

Мій чоловік, який був старшим на два роки, сидів на пенсії й працювати не бажав.

Він усе списував на те, що має слабке здоров’я і навіть не може черговим працювати.
– Серце у мене. Ночами мені треба спати. Не я це вигадав, а лікарі, – діловито казав він мені щоразу.

Я махнула рукою на чоловіка і перестала питати, чому він сидить удома. У шлюбі у нас з’явилося дві дочки. Обидві вони вже мали свої сім’ї та жили за кілька сотень кілометрів від нас.

Я відкусила від курячої гомілки, й стала з насолодою жувати м’ясо. Скільки я себе пам’ятала, всі найкращі шматки я завжди віддавала чоловікові та дітям.

Якщо це була, як сьогодні, курка, то мені діставалася лише шия та крило, в яких м’яса практично не було.

Навіть коли доньки відлетіли з сімейного гнізда, чоловік продовжував вважати, що я не зобов’язана ділити їжу, як раніше, а й віддавати частку дочок йому.

У свій час ми навіть сварилися через це, оскільки я намагалася довести чоловікові, що він не має рації, і нам повинні діставатися рівні шматки.

Проте чоловік мою позицію не поділяв і щоразу намагався урвати собі все смачніше та краще. Саме з цієї причини він сідав за стіл раніше за мене, що не могло мене не злити.

Цього разу я не витримала і знову нагадала чоловікові про його безмірне нахабство. Я насилу втрималася від того, щоб не повідомити йому про те, що знайшла його заначку!

Він приховав пакет цукерок у пуфі й, нишком від мене їх їв!

– Яка ж ти таки жадібна, – прогарчав чоловік, зайшовши на кухню. – Раніше я за тобою такого не помічав…

– Звичайно, не помічав, бо все з’їдав, а я мовчала! – Рикнула у відповідь я. – Ти сам повинен розуміти, що так не робиться…

– Я розумію тільки те, що ти жадібна, – гордо пирхнув він і налив собі чаю. – Пустий поп’ю, а то ще в горло вчепишся, якщо візьму хоч цукерку.

Я голосно засміялася у відповідь. Мені було смішно дивитись на те, як чоловік робить із себе обділеного.

– Вітю, я в курсі про твої цукерки, – відповіла я і поглянула на чоловіка, щоб побачити його реакцію.
– Які цукерки? Ти мариш, – він відпив із кухля гарячий чай і важко задихав.

– У пуфі! Оскільки я все знаю, можеш їх спокійно їсти, – уїдливо відповіла я.

Він незрозуміло скривився. Він завжди й в усьому йшов до кінця. Якщо чоловік вирішував не зізнаватися в чомусь, то йому, хоч що кажи.

– Тобі показати чи що? – розлютилася я на чоловіка за його упертість і небажання зізнаватися.

– Не треба мені нічого показувати, я й порожній чай із задоволенням поп’ю, – він розвернувся і пішов у зал.

Після його слів мені миттєво розхотілося їсти. Я зрозуміла, що чоловік мене допік і, жбурнувши недоїдену гомілку в тарілку, вийшла з-за столу.

Я витерла жирні пальці об серветку і з рішучим виглядом попрямувала до зали.
– Знаєш, Вітю, набридло мені все це! Потрібно розходитися нам!

– Я хочу, хоча б наприкінці життя пожити, як людина, а не задовольнятися, своїм коштом придбаною курячою шиєю і доїдати те, що тобі самому в горло не полізло! – приголомшила я його.

Чоловік відвів очі від телевізора і здивовано подивився на мене. Спочатку він вирішив, що я пожартувала, проте мій серйозний вигляд говорив зовсім про інше.

– Куди я піду зі свого будинку? – пирхнув він.

– Не знаю. Будинок оформлений на мене, – багатозначно натякнула я. – Іди до брата, до матері, чи ще до когось. Мені вистачило життя з тобою!

– А ось візьму і піду! – обурено і водночас погрозливо, вигукнув він.
– Іди, – спокійним тоном відповіла йому я.

За дві години він викликав таксі й поїхав до матері, якій було вісімдесят п’ять років і яка жила за містом.

Мати зустріла свого дорослого сина з ошелешеним подивом. Жити з ним їй не дуже й хотілося. До того ж жінка похилого віку зрозуміла всю “принадність” проживання із власним сином.

Він не тільки об’їдав дружину, а й, оселившись у матері, почав і тут з’їдати найкращі шматки.

– Повернувся б ти до Ірини, – похитала головою мати. – Ви стільки років разом прожили. Невже у неї в середині нічого не здригнулось?

– Не повернуся! Вона стала стара і жадібна. На біса мені така дружина? – скривив він обличчя, якому непогано жилося і на пенсію матері.

Я вирішила скористатися моментом, доки чоловік з’їхав, та подала на розлучення. Мені, раптом, захотілося якнайшвидше забути про існування Віктора і про те, як усі ці роки він мене об’їдав, та зневажав.

Після розлучення мій колишній чоловік почав вимагати половину нажитого майна.
– Та хоч усе забирай! Я взагалі хочу оновити меблі та техніку! – байдуже озвалася я.

– Бач, як розлучилися, так одразу ж багата стала, – роздратовано хихикнув він.

– Так, знаєш, яка економія у мене без тебе? Пару десятків тисяч витратити, можу собі дозволити, – радісно повідомила я.

Колишній чоловік у відповідь скривджено насупився і заявив, що теж не забиратиме старих меблів.
– Сама їх і тягай, бо я тільки місце звільню тобі під обновки. Дулю тобі з маком! – Пробасив він.

Через місяць я не тільки оновила меблі та побутову техніку, а й зробила ремонт, щоб нічого мені більше не нагадувало про чоловіка, якого я стільки років везла на своєму горбу.

А колишній так і продовжив жити у матері, але все частіше вони почали сваритися. Якщо й мати його попросить, то в нього є ще один запасний варіант – його рідний брат!

Хоча там вряд що обломиться, у нього своя родина є. Багато хто мене осудить, можливо назвуть жадібною, та недолугою, що в старості на самоті залишилася!

Але справа тут навіть не в жадібності, а в повазі, та людяності! Ви зі мною згодні? Чи у вас є своя думка?

КІНЕЦЬ.