Сьогодні я хочу записати свої думки у щоденник. Мені п’ятдесят шість, і я щаслива саме в такому стані. Після розлучення з чоловіком усвідомила: моїй душі потрібен спокій. Зараз я живу з чоловіком, який мені дорогий, але в ЗАГС ми не поспішали — не хочемо ускладнювати життя паперовою тяганиною.

Ми оселилися в його будинку під Києвом, а моя київська квартира лишилася при мені. Вона затишна, з моїми речами, улюбленим диваном і запахом кави зранку. Інколи я повертаюся туди, коли потрібно у справах. Але більшість часу проводжу на природі, серед тиші.

У мене є син — Олесь, йому двадцять три. Він живе в моїй квартирі в місті. Я не беру з нього оренди, сама оплачую комунальні — не хочу навантажувати його, поки встає на ноги. Але, як виявилося, мої очікування розходяться з його вчинками.

Цієї весни я майже не бувала у Києві. Працювала дистанційно, спілкувалася з клієнтами онлайн. Було добре. А потім раптом викликали до офісу — терміново підписати документи. Я не попередила сина, думаю: зайду на ніч, вранці все завершу й повернусь у село.

Та коли відчинила двері своєї квартири, мене зустріло… незнайоме обличчя. Дівчина в моєму халаті, з волоссям, закрученим у рушник, ніби щойно з ванни. Ми остовпіло дивилися одна на одну.

— Хто ви? І що ви тут робите? — спитала я, намагаючись не підвищувати голос.

Вона занервувала, почала щось бурмотіти про Олеся, про те, що він «дозволив». Виявилося, мій син поселив сюди свою дівчину, поки я, на його думку, «все одно на селі». Навіть не запитав. Вирішив, що коли мами немає — можна влаштовувати тут своє щастя.

А скрізь мої речі. Мій одяг, документи, книги, косметика. І це нікого не бентежило. Вона почувалася господинею: сушила волосся феном, греміла посудом, виймала щось із холодильника, навіть чаю не запропонувала. Я стояла в коридорі, і мені здавалося, що мене виштовхують з власного життя.

Я сіла на кухні й чекала Олеся.

Коли він прийшов, я не влаштовувала скандалу. Просто сказала:

— Сину, я не буду нічого довго пояснювати. Але знай: невісток у своєму домі я не приймаю. Хочеш будувати родину? Радію за тебе. Але роби це у своєму просторі. Збирай речі й виселяйся. Де житимете — це вже не моя турбота.

Він спробував заперечити:

— Мам, але ж ти ж тут не живеш! Ти ж і сама казала, що квартира буде наша — моя та Мар’яни!

— Після моєї смерті — буде, — відповіла я.

— А поки я жива — це мій дім. І я хочу мати змогу зайти сюди коли забажаю, не натикаючись на чужих людей. І вже точно не збираюся підлаштовуватись під чиїсь стосунки.

Олесь пішов. З дівчиною. Зняли квартиру. Образився. Не телефонує. Дівчина, кажуть, тепер обурюється, що в мене «важкий характер» і що я «зруйнувала їхній затишок». А мені смішно. Я ніколи не жила зі свекрухою — і не збираюся терпіти чужих жінок у себе вдома.

Так, я люблю свого сина. Але любов — це не безмежне терпіння. Мій дім — моя фортеця. Я йшла до цього довго, пережила багато, аби тепер віддавати останній куточок тим, хто вважає, що йому «належить».

Нехай вчаться жити самостійно. Нехай платять за оренду, вчаться розраховувати бюджет, мити посуд і сплачувати рахунки. Оце і є доросле життя. А я… я хочу тиші, хочу приходити додому й знати, що не доведеться ділити ванну кімнату з чужим білизною чи чути, як на моїй кухні мене обговорюють.

Мені не соромно, що я обрала себе. Я заслужила право на спокій. І ніяких невісток, ніяких зятьів у своєму домі я не хочу.