– Як же я втомилася! – з сумом промовила Олена, закінчивши з прасуванням білизни. Сіла на табуретку в невеликій кухоньці і заплакала. На годиннику вже було 12 ночі, а їй ще потрібно було зварити суп на обід для чоловіка. Сама вона обідала на роботі.

Їй було 30 років. Все що вона мала, це 11-річний син, чоловік і однокімнатна квартира, взята в іпотеку. Ні рідних, ні друзів у неї не було. Чоловік в домашніх справах Олені не допомагав.

– Це все жіночі обов’язки, їх повинна робити дружина! – гордо заявляв він. Так він їй і в чоловічих не допомагав, йому ніколи: у нього робота і хобі – комп’ютерні ігри. Забити цвях – дружина, полагодити сантехніку теж вона, навіть меблі збирала сама …

Обидва працювали на заводі. Він в цеху, а вона економістом. Заробіток у них був рівноцінним.

– Ти чого тут каструлями тарабаниш? Дай поспати, мені завтра на роботу! – відчитав Олену чоловік, виходячи з кімнати.

– Я тобі обід готую! Ти ж у нас тільки домашню їжу їси! І, якщо що, мені теж завтра на роботу! – сердито відповіла дівчина.

– Чого ти зла така! Голодна чи що?

– Ні, не голодна, просто втомилася дуже і теж спати хочу!

– Ой, не починай цю пісню! Робота у неї … Не мішки тягаєш! Сидить весь день, то чай п’є з пряниками! Он рознесло як! Хоч би схудла трошки …

– А сам-то, вже років сім, як живіт відростив!

– Для чоловіків невеликий животик – це ознака респектабельності. А для жінки – позорище! Гаразд я пішов спати. Тихіше тут, а то пацана разбудишь.

Двері за ним зачинилися, чоловік пішов спати.

А вона залишилася зі своїми думками.

– До чого я дожилася! Я ще молода, а витрачаю своє життя на якогось .… Син, теж хороший, на тата дивиться, стає таким же. Раніше, хоч допомагав, а зараз … руки опускаються. Кинути б усе … Ех … не зможу …

Олена закінчила зі своїм справами вже ближче до першої години ночі.

На наступний день на роботі вона була сама не своя після вчорашньої розмови з чоловіком. Та й ранок не склалося: чоловік з сином накричали на неї, за те, що ввечері не встигла помити їх взуття …

– Чому така сумна сидиш? – запитала її колега Марія.

– Так, домашні справи дістали, нічого не встигаю, і отримую за це, – сумно відповіла дівчина.

– Ой, забий ти на все! Відпочиньте. Сходи куди-небудь.

– Куди? Та й на що? Сама знаєш, на нашу зарплату не розгуляєшся.

– А ти поменше витрачай на своїх телепнів! Синочок твій коханий не розвалиться, якщо ти йому не купиш черговий телефон.

– Я йому обіцяла …

– Нехай батько купує, А ти на себе ці гроші витратять.

– Це не чесно.

– Не чесно, коли вони тебе за людину не вважають, і як прислугу сприймають! Вдячності ти все одно не дочекаєшся.

У мене є подруга знайома, вона в фітнес-центрі працює, якщо хочеш, я абонемент дістану дешево. Можу, до речі, тобі компанію скласти.

-Ти теж, натякаєш, що я набрала зайвого, так?

– Так ні. Шкода мені тебе. Треба рятувати. Я, між іншим, тобі віддячити хочу. Коли я прийшла зеленим дівчиськом, тільки ти мені допомагала, хоча у тебе самої роботи хоч греблю гати. Ну, згодна?

– Ні, у мене сім’я. Що я їм скажу?

– Скажи, що взяла роботу додаткову. І все.

– Ну, можна спробувати. А ти зі мною точно підеш?

– Звісно. Ура! З понеділка почнемо!

У понеділок після роботи Олена з колегою вирушили на заняття.

– Вище ніс, подруга! Соромитися не треба. Ти прийшла сюди за гарним тілом, – підбадьорювала Марія.

– Я так багато набрала зайвого, та й одяг на мені старенький, дешевий. А тут всі такі стрункі і яскраві, – ніяковіла дівчина.

– Не така ти. Тобі кілограм п’ять скинути і буде все ОКЕЙ! А форму ти можеш в цю зарплату купити: нашому відділу премію обіцяли.

-Але, у мене ж сім’я … і …

– Треба любити себе! Ці егоїсти зовсім тебе знецінили. Розслабся. Життя одне.

– Може ти і права …

Олена послухала поради своєї подруги. Стала цінувати себе, навчилася гідно відповідати чоловікові і синові на їх випади. Знайшла собі хороший підробіток, де платили хороші гроші.

Через півроку постійних тренувань Олена підтягла фігуру і схудла, а в очах з’явився завзятий вогник. З’явилася впевненість в собі і своїх силах.

І вона зважилася на більше: на розлучення. На розлучення з чоловіком, який був для неї баластом.

– Олено, признавайся, ти закохалася? – поцікавилася подруга.

– Не вгадала. Я сьогодні подала на розлучення!

– Як?

– Так, прийшла в ЗАГС і написала заяву.

– Оце так поворот! А чоловік в курсі?

– Ще ні, але скоро дізнається.

– Ну ти смілива! Молодець! Як ти зважилася?

– Просто зрозуміла, що ця людина тягне мене вниз і смокче з мене життєві сили.

– А дитина?

– Зі мною залишиться. Буду перевиховати, поки не пізно.

– А іпотека?

– Іпотеку я на себе візьму. На другій роботі обіцяли підвищення, ну і зарплату відповідну, думаю, що через рік зможу повністю закрити кредит.

– Ух ти! Рада за тебе! Розумничка!

Чоловік Олени, звичайно, нічого не здогадувався про плани дружини. Вона оголосила про свої плани в цей же вечір. Чоловік розізлився не на жарт:

– Коханця знайшла?

– Ні, просто хочу іншого життя! Втомилася за вами прати, та прибирати!

– Втомилася вона! Моя мама за чотирма прибирала і прала …

– І де вона? Немає давно …

– Ну, просто рано пішла. У кожного своя доля!

– Рано пішла ?! Так, вона бідолаха, від такого життя і пішла. Від вас допомоги ніякої не було, тільки запити …

– Размова ні про що! Хочеш розлучення, буде тобі розлучення. Сина можеш собі залишити, разом з іпотекою, д*ра!

Через місяць вони розлучилися. Вже колишній чоловік переїхав жити до брата в квартиру матері. А Олена залишилася в іпотечній квартирі. Кредит на житло швидко закрила. Син потрохи став допомагати матарі, та змінив до неї своє ставлення.

Через півроку пішла з заводу на іншу більш престижну і добре оплачувану роботу. Там вона зустріла молодого чоловіка, який був на 4 роки молодший за неї. У них зав’язалися стосунки.