Цього року всіх нас запросила до себе на святкування Нового року двоюрідна сестра діда – Світлана Петрівна.

Сім’я в нас дружна: щороку тридцять першого грудня ми обов’язково збираємося в кого-небудь у гостях. Ось тільки до Світлани святкувати ми ніколи не ходили.

Легенда про те, як років п’ятнадцять тому вона примудрилася “отруїти” сімейство, і всім довелося тиждень пролежати в лікарні, передається у нас від старшого покоління молодшому.

У гості до неї, звичайно ж, ми заходимо, але ненадовго, і традиційно відмовляємося від частування. Мовляв, тільки з-за столу. Ну, максимум, чай поп’ємо.

Світлана – чарівна літня жінка, загальна улюблениця. Старенькою язик не повернеться назвати – добра, уважна, чуйна: і прийде до вас посидіти з дитиною, якщо потрібно, і телефоном вислухає, і пораду дасть розумну.

Загалом, чудова в усіх відношеннях людина. Ось тільки готувати, самі розумієте, не вміє зовсім, і її кухонні експерименти потім дорого обходяться необережним жертвам, які ризикнули скуштувати її куховарство…

Наші навіть не зі зла посміювалися, що й чоловіка Світлани, схоже, до раю раніше забрали лише тому, що він покірливо витримав двадцять п’ять років харчових наруг.

Ну, це ми так жартували. Насправді Іван Трохимович, покійний чоловік Світлани, її дуже любив і чудово готував.

Тож її вада, абсолютно ніким не помічена за життя чоловіка, проявилася у всій красі лише наступного року після його відходу. Саме того нещасливого разу вся сім’я збиралася у Світлани.

Позаминулого року нам сяк-так вдалося викрутитися. Вийшла заміж моя старша сестра і благала всіх прийти до них. Минулого року батько оголосив, що виходить нарешті на пенсію після всіх років перепрацювання, і це потрібно відзначити саме в них. А цього року, як на зло, ніяких знаменних подій не відбулося.

А Світлана вже восени почала говорити, що цього разу Новий рік зустрічаємо тільки в неї. Інакше образиться. Ми червоніли-блідли, вкривалися холодним потом, уперше мріяли серйозно захворіти на свята, але… не змогли придумати причини відмовитися.

Так уже вийшло, що вся рідня виявилася напрочуд здоровою, ніяких несподіваних справ тридцять першого грудня не виникло, і ми практично в повному складі, за винятком племінника Михайла, який зламав ногу, – ось же везунчик! – поїхали до Світлани.

Треба сказати, що жила вона у великій чотирикімнатній квартирі. І розташування було дуже вдалим – будинок просто поруч із зупинкою – усім легко дістатися. І міська лікарня через дорогу.

Уже стоячи біля під’їзду, мама довго задумливо дивилася на машини, що виднілися біля входу у відділення швидкої допомоги, потім зітхнула і навіщось перехрестилася.

— Як же я рада! Заходьте-заходьте, гості дорогі! – Світлана широко відчинила нам двері і сяяла не гірше ялинкової іграшки. Ми роздяглися і невпевнено пройшли в будинок. Ошатний віночок на вхідних дверях, новорічні гірлянди, фігурки сніговиків, діда Мороза і Снігуроньки, яскраві подарункові шкарпетки на стінах, – буквально кожен куточок квартири був чимось прикрашений. Посеред залу стояла велика штучна ялинка, а поруч красувався густо заставлений наїдками стіл.

Треба сказати, що виглядало все апетитно і запахи у квартирі витали спокусливі, але в дитинстві та юності я стільки разів чула історію самі знаєте про що, що намагалася особливо на стіл не дивитися і до запахів не принюхуватися. Тим паче, що спочатку це було нескладно: мама так щільно нас із батьком нагодувала перед виходом із дому, що, за всього бажання, в нас не влізло б жодного шматочка.

У будинку вже були гості. Світлана свого часу працювала вчителем французької. Мову знала чудово. І досі підробляла приватними уроками. Дмитра і його милу усміхнену супутницю Світлана представила як свого учня з дружиною Іриною.

Вечір розпочався непогано. За старою сімейною традицією грали в настільні ігри. Але що ближче час наближався до десятої, то все більш кулінарними ставали розгадки.

І коли моя сестра виступила з черговою загадкою: «Перше слово – туди ти відпочивати підеш;

Друге – знайомлячись у чаті ти знайдеш; а закінчення – літера в алфавіті

І крик захоплення, як мене ви в вершках розгледите».

Тато не витримав і сказав, що досить нам загадок, давайте в «Трилітрову банку» пограємо. Але краще не стало. Усі відповіді, здатні поміститися в горезвісну банку, знову, чомусь, частіше й частіше почали звучати продуктові. При кожному такому слові Світлана кликала всіх до столу, а ми дружно говорили, що ще зарано…

Але по обличчях родичів неважко було помітити, що фатальний час наближається. Сама я була абсолютно спокійна. Вирішила, що буду гризти яблука, які пригледіла у вазі з іншими гарно укладеними фруктами.

Тим паче, що яблука я завжди любила, і про це відомо всій родині. Тож, почуваючись у безпеці, я з цікавістю поглядала на інших, розмірковуючи, як же вони будуть викручуватися.

У якийсь момент відмовлятися від запрошення до столу стало вже здаватися підозрілим, і всі почали неохоче підніматися з крісел і диванів.

Потягнувся ланцюжок охочих помити руки. Усім раптом дуже сподобався каламбур дядька Семена про зустріч Нового року з чистими руками – кожен захотів утілити його в життя в найпрямішому сенсі.

Але тут пролунав дзвінок у двері. Усі якось надто перебільшено поквапилися відчиняти. Хтось навіть забув про руки, які хвилину тому так прагнув помити.

На порозі стояв племінник Михайло на милицях зі своєю зламаною ногою в гіпсі та з пляшкою ігристого. Родичі заметушилися, стали допомагати йому пройти до дивану. На обличчях улюбленої рідні я читала полегшення засуджених, які отримали годинну відстрочку.

Але Михайло їх жорстоко розчарував.

— Ні-ні! – сказав він, – ведіть мене відразу до столу. Їсти хочу – просто не можу. Готовий з’їсти хоч слона, хоч підошву від черевика!

— От і добре! – заметушилася Світлана і радісно усміхнулася, – прошу всіх до столу, гості дорогі! Усі до столу! Дмитрику, Іринко! Дорогі мої, допоможіть мені з гарячим!

І вони втрьох пішли на кухню, а ми почали розсаджуватися за столом.

Я тут же сіла ближче до вази, але мій маневр провалився – ваза спорожніла за мить – виявилося, що всі сьогодні вважали за краще почати вечерю з фруктів. Яблук мені не дісталося – встигла вхопити лише половинку банана. А це вже виглядало дивно: всі знають, що банани я не люблю.

Тужливо роздивляючись стіл і намагаючись знайти серед тарілок із гарно розкладеними стравами щось на кшталт нарізаних сиру, ковбаси чи помідорів з огірками, і не знаходячи такого, я побачила гарні канапе. Хліб, сьомга, огірок, оливка, трохи зелені – начебто тут отруїтися нічим, вирішила я і радісно потягнулася до тарілки. Тато, перехопивши мій погляд, пішов за прикладом. Ще секунда, і тарілка з канапе спорожніла. Гості повеселішали.

До зали увійшла Світлана, а за нею Дмитро з тацею, від якої йшов просто карколомний аромат. Але народ за столом пожвавившись і марнуючи заслужені компліменти запаху і вигляду страви, все ж від гарячого відмовлявся. Тато сказав, що йому лікар заборонив м’ясо, мама – що вона не зможе їсти, коли тато на неї дивиться. Сестра сказала, що вона на дієті, і їй сьогодні можна тільки рибу. Кожен щось намагався знайти на своє виправдання, але всіх перебив Михайло:

— Несіть м’ясо сюди! Мене дівчина ось уже тиждень бульйоном годує і більше нічого не дає! Я тому і втік до вас від неї… Я такий голодний, що готовий жерти великими ложками все підряд…

При останніх словах усі докірливо подивилися на Михайла, але він не реагував. Він показував Дмитру, які шматки м’яса йому класти. І простеживши, щоб до нього в тарілку перекочувало майже половина спільної страви, він почав з апетитом їсти, навіть не чекаючи, коли сядуть Дмитро і Світлана…

Народ пожвавився. Мишко вдало перетягнув увагу родички на себе. Світлана сіла з ним поряд і із задоволенням підкладала йому на тарілку все нові й нові апетитні шматочки. Він закочував очі, мукав і махав виделкою та ножем на знак повного захоплення. Говорити не міг – рот не встигав пережовувати закинуті в нього порції. Світлана хитала головою і жаліла «бідного Михайлика». Усі родичі полегшено видихнули і почали радісно переглядатися.

Тато, як найстарший чоловік сімейства, встав і запропонував тост за рік, що минає, і, традиційно, за господиню. На нього замахали руками. Почулися репліки, мовляв, куди поспішаєш. Усі пожвавилися, розговорилися. Спочатку випили за господиню, потім за старий рік, потім за прийдешній…

Те, чим нас годувала мама перед виходом із дому, благополучно розсмокталося. Нахабний Мишко жував так апетитно, навкруги гасали такі аромати, все таааак смачно виглядало, що страшенно захотілося їсти, і в животі досить-таки голосно почало бурчати… А три чарки міцного напою… притупили страх.

«Боже мій! Звісно, шкода буде провалятися в лікарні тиждень… – міркувала я, – Але з іншого боку – тиша в палаті… Лікарі навряд чи будуть сильно набридати. Адже вони теж люди і теж святкують. Можна буде відіспатися і прослухати аудіо-версію улюбленої книги, давно збиралася».

Коротше, я махнула на страхи рукою і попросила в Світлани гарячого.

Зраділа Світлана поклала мені на тарілку найапетитніший шматок із тих, що ще не встиг з’їсти Мишко, який проводжав деко тужливим поглядом, ніби від нього відривали найдорожче й найулюбленіше.

А Світлана при цьому щось мені говорила.

Затуманена напоями свідомість не відразу вловила сенс сказаного.

— Вибачте, тітко Свето, що ви сказали? – перепитала я.

— Я кажу Дмитрик такий молодець. Працює у Франції в ресторані з Мішленівськими зірками. Дмитрику, як ви сказали він називається? – обернулася вона до Дмитра.

Дмитро, вимовляючи назву відомого ресторану, трохи зніяковів, а Світлана в цей час продовжувала:

— Ось приїхав на батьківщину і, замість того, щоб відпочивати, зголосився допомогти старій вчительці.

Дмитро перебив:

— Ну що ви, Світлано Петрівно! Ви мене так виручили! Я стільки разів із вдячністю згадував вас і ваші уроки в Парижі! Талановиті парубки та дівчата не отримували місця через незнання мови. А мене взяли відразу.

Світлана замахала руками.

— Ну що ви, Дмитрику. У вас талант до мов. Я просто трохи допомогла.

Дмитро розсміявся.

— Ось вона завжди така, – він уже звертався до нас, взявши дружину за руку, – ми з Іринкою одружилися ще влітку. Її документи на постійне місце проживання подали тоді ж, і квартиру вже у вересні здали. Документи Світлані все затримували, то Світлана Петрівна її до себе запросила і грошей не бере.

Світлана знову руками замахала:

— Дмитрику, які гроші! Ви мене нагодували, до плити підійти не даєте – все самі. І продукти, і комунальні – знову все ви.

Дмитро продовжував:

— У мене мами давно не стало, у Іри батьки далеко, а тут я просто відігрівся душею і серцем. Дякую, що запросили на сімейну вечерю, Світлано Петрівно. З вами знову відчув, ніби мама жива, – він, обійнявши Ірину, та згідно кивнула, закінчив, – Влітку обов’язково чекаємо на вас, Світлано Петрівно, у Парижі.

Було приємно слухати таке про нашу улюблену Світлану – ми посміхалися. І тут у всіх різко прокинувся апетит. Застукали ножі та виделки. Усі дружно забули про дієти і заборони лікарів.

Сестра у відповідь на моє жартівливе нагадування лише махнула рукою, – на один день не гріх і забути про обмеження, і із заздрістю подивилася на великий шматок м’яса у мене на тарілці, адже деко вже спорожніло. Страви на столі теж швидко порожніли. Усі нахвалювали кулінарні таланти Дмитра і Ірини, яка теж виявилася кухарем. Світлана щасливо посміхалася.

Тут, раптом, зазвучав голос президента з телевізора. Усі заметушилися: я побігла зробити звук голосніше, тато почав відкривати ігристе, Ірина з Світланою вирушили на кухню за новими порціями харчів, тільки Мишко пересів на диван і задоволено відкинувся на подушки.

Витягнув ногу в гіпсі й задоволено мружився, як ситий кіт. Ще б пак! Усе найсмачніше дісталося йому. От же везунчик! У нього завжди так – навіть зламана нога йому не перешкода.

Опівночі усі дружно цокнулися келихами і побажали один одному всього найкращого в новому році.

Так…. Зустріч цього року стала незабутньою. Хоча… Кажуть, що як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Значить у майбутньому році у нас точно буде багато приємних і абсолютно несподіваних сюрпризів і знайомств.

А наступний Новий рік вирішили всією сім’єю відзначати у мене. Діма з Ірою теж обіцяли приїхати…

КІНЕЦЬ.