Щовихідних навідуюсь до сина з невісткою, бо хто ж допоможе, як не мама. Я гляджу онука, доки вони займаються власними справами. Молодій сім’ї потрібна підмога і мені веселіше. Мешкаю сама, а тут хоч якась розрада.

Цієї суботи, як завжди, приїхала зранку, ми поснідали й діти поїхали у справах, а я залишилась з онуком. Коли мила посуд, помітила, що на дверцятах підвісних шафок плями. Вирішила допомогти невістці у прибиранні.

Заодно попересипала крупи в спеціальні ємності, порозкладала посуд на полицях, позамітала й помила підлогу. Під кінець дня кухня сяяла, мов нова. Я була цілком задоволена своєю роботою і чекала такого ж захвату від невістки. А якщо не захвату, то хоча б слів вдячності.

З нетерпінням поглядала на годинник, діти мали от-от повернутись. Цікаво було побачити їх реакцію. Та вона виявилась зворотною від тієї на яку я очікувала. Щойно невістка зайшла на кухню, вона не посоромилась виявити своє невдоволення. А як заглянула в тумбочки, то ще й дорікнула, що тепер не знатиме, що де шукати, бо все не на своїх місцях.

Сказала, що вона тут господиня і сама зі всім прекрасно справляється. Мій син став на її сторону і наголосив, що вони запрошують мене, щоб посидіти з дитиною, а не наводити тут власні порядки.

Я не розумію, для чого так гостро реагувати на допомогу. Я не хотіла нікого принизити своїм вчинком. Як була у її віці, то не цуралась помочі від чоловікової матері, навпаки тішилась, що хтось розділить зі мною рутинні побутові обов’язки. Від кого ж чекати допомоги, як не від найрідніших?

Та, бачу, що молоде покоління живе за іншими принципами. А можливо невістка просто не хоче бачити мене у себе вдома і знайшла причину?

КІНЕЦЬ.