Коли син оголосив, що приведе до будинку наречену, я зраділа. Тридцять років хлопцеві, час вже.

Але як тільки я побачила, кого він привів у будинок, мені захотілося лаятись нецензурними словами, хоча зазвичай я таких слів не вживаю.

А тут захотілося. Мій син, людина з двома вищими освітами привів додому дочку спадкових пияк! Я була в такому шоці…

Наталку я впізнала відразу, хоча востаннє бачила її років вісім тому, коли ще жива була наша бабуся, в одному дворі з якою родина Наталки й проживала.

І нічого хорошого про цю родину сказати не можна було. Там пили поколіннями. Я знала батьків цієї дівчини, ми з ними плюс-мінус ровесники. Так там цей безлад почався років із десяти-одинадцяти, та так і не думав припинятися.

У те, що у таких батьків могла вирости хороша і правильна дочка, я не вірила. По-перше, від яблука від яблуньки, по-друге, оточення дуже впливає на людину.

А Наталку оточували не найкращі люди, скажімо так. Спочатку батьки та товариші по чарці, потім у дитячому будинку друзі з таких же сімей. Чого гарного можна було чекати?

Бачачи моє витягнуте обличчя, син спрацював на випередження. Відправив Наталку мити руки, а сам зі мною на кухню.

– Скажеш Наталці хоч слово погане, я з тобою більше спілкуватися не буду, врахуй це. Ти можеш її не любити, але поважай мій вибір, – швидко промовив він і вийшов із кухні.

Мені залишилося тільки закрити рота і залишити свою думку при собі. Характер у сина той ще, весь у батька.

Тому слова впоперек сказати було не можна, одразу у скандал виливалося. Міг піти на принцип і не відступатись від нього.

Чоловік мій покійний з тіткою посварився ще у школі, так до труни їй слова не сказав. Перевіряти, чи виконає обіцянку син, я не хотіла.

Слова я Наталці не сказала поганого, але зате всією своєю поведінкою демонструвала, що я думаю про неї. Нині навіть згадувати соромно. А вона синові не скаржилася, мені не хамила. Ходила, як тінь, квартирою.

Та й було з чого мені пирхати на неї, якщо чесно. Ну, абсолютно нічого дівчина не вміла.

Суп взялася варити, то там у підсумку чи то каша, чи то пюре вийшло. Керамічну плиту почистила – так взяла металеву мочалку і подряпин там наробила.

Пляму на килимі виводила – навіщось розбавляла відбілювач, та розбавила неправильно, зіпсувала килим. Та й по дрібницях багато всякого було.

До того ж я була впевнена, що Наталка вчепилася в мого сина, бо іншого такого козиря та можливості вибратися в нормальне життя, вона ніколи не матиме.

А тут чоловік при освіті, при роботі з перспективами на окреме житло. Ще б вона за нього не трималася. У щирість її почуттів я не вірила.

Як я трималася, щоб їй не висловити, але поглядом пропалювала старанно. Протрималися вони у мене пів року.
Скандалів у нас не було, але й мирним це життя не назвеш. А потім узяли квартиру в іпотеку та з’їхали. Син на своє житло давно збирав, ось вирішив, що настав час відселятися.

У мене серце кров’ю обливалося, як я думала, що там ця горе-господиня влаштовує. Але я на своїй території їй сказати нічого не могла, а в них із сином в будинку так взагалі.

Навіть не лізла до них без запрошення, а запрошували тільки на свята, та й то до ресторану, у будинок не кликали. Я навіть знаю, чому, бо дехто готувати до ладу не вмів.

Два роки вже минуло, як мешкають мої молоді окремо. Побралися, обоє працюють. Я з ними нечасто спілкуюсь.

Син перейшов на іншу роботу і став часто їздити в різні відрядження, а з Наталкою ми не дружні. Були. Досі.

Нещодавно прихопило у мене спину, та так, що вити хотілося. Не встати, не повернутися, не нахилитися – нічого не виходило зробити.
Лікар приїхав, подивився, сказав, що тут треба знімок робити, та обстеження проходити, максимум, що він може зробити, це поставити блокаду, але діяти вона буде недовго.

Поставили укол, начебто полегшало. Доїхала до лікарні, призначили мені лікування, попередили, що треба менше рухатися, бо може стати гірше. Подзвонила сину, розповіла, що і як, а він у відрядження чергове збирався.

Ну, думаю про себе, так і буду сама якось справлятися. Син їде, а Наталці з чого до мене їздити, якщо тільки познущатись. Але я дуже помилилася.

Наступного ж вечора мені Наталка зателефонувала і сказала, що приїде. Попередила, щоб я не лякалася, вона двері відчинить ключем сина, щоб мені не вставати зайвий раз. Ну, нехай приходить, думаю, чого тепер.

Так вона прийшла, продуктів принесла, приготувала суп та друге, спитала, що ще потрібно, чим допомогти. Допомогла мені встати, принесла все, потім забрала помила посуд і пообіцяла, що наступного дня знову прийде. Так вона до мене й ходила, поки мене остаточно не попустило.

Вона і вдома в мене прибиралася, і готувала, і митися навіть мені допомагала, тому що я сама навіть у ванну б залізти не змогла, дуже боліло. Було що і судно виносила, бо я сама встати не могла.

І швидку до мене викликала, коли від болю очі вже на лоб вилазили. Намучилась вона, звісно, ​​зі мною. Але ні грубого слова не сказала, ні жестом не показала своє роздратування.

Загалом виходила вона мене. А мені так соромно було, хоч очей не підіймай. Я ж що тільки про неї не думала, а поки разом жили, як я з нею поводилася…

Прощення в неї попросила, а соромно ж, сиджу плачу, від самої себе гидко, ще й спина болить. Плачу, заспокоїтись не можу.

Наталя теж на мене дивлячись почала плакати, їй же все це нелегко давалося. Іди-но доглядай тітку, від якої добра не бачила, яка тебе зі світу зжити готова.

З пів години ми сопли витирали, але як виплакалися, так і стало легше. Зате тепер я можу сказати, що золота у мене невістка, не страшно з такими дітьми й старість зустрічати. І нагодують, і доглянуть, і зла не згадають.

Ось правду люди кажуть – не було б щастя, так нещастя допомогло. Через спину свою хвору налагодила стосунки з невісткою, та й син якось тепліше став ставитись до мене. Тепер чекаю онуків, сподіваюся скоро порадують звісткою.

КІНЕЦЬ.