Січневий вітер кидав у обличчя колючий сніг, коли я стояла перед зачиненими дверима квартири, де прожила останні п’ять років.

У руках – сумка з дитячими речами та документами, за спиною – рюкзак із найнеобхіднішим. Трирічна Аліса, закутана в зимовий комбінезон, міцно трималася за мою руку, і здивовано кліпала довгими віями.

– Мамо, а чому бабуся кричить? – спитала вона, дивлячись на мене своїми величезними карими очима, так схожими на очі батька.

Я глибоко зітхнула, намагаючись стримати підступні сльози. Як пояснити маленькій дитині, що рідна бабуся щойно виставила нас за двері?

Все почалося три місяці тому, коли Андрія не стало. Безглузда автокатастрофа у відрядженні перекреслила наше спокійне життя.

Свекруха, Ніна Петрівна, тяжко переживала втрату єдиного сина. Спочатку ми підтримували один одного, разом плакали вечорами, коли Аліса засинала. Вона допомагала з онукою, поки я намагалася прийти до тями й знайти роботу – до цього я була в декреті.

Але поступово щось почало змінюватися. Ніна Петрівна ставала дедалі дратівливішою, чіплялася до кожної дрібниці. То я неправильно готую, то неправильно виховую Алісу, то надто пізно повертаюся зі співбесід. А сьогодні вранці вибухнув справжній скандал.

– Я все вирішила, – заявила вона за сніданком, відсуваючи кухоль з недопитим чаєм. – Квартира належить мені, і я хочу тут жити одна.

– Що? – я не повірила своїм вухам. – Ніно Петрівно, а як же ми з Алісою?

– А що Аліса? – її голос став жорсткішим. – Я її бабуся, між іншим. І маю право брати участь у її вихованні. А ти можеш знайти собі інше житло.

– Але ж це квартира Андрія! – Заперечила я. – Ми жили тут разом, виховували доньку…

– Квартира записана на мене, – відрізала свекруха. – А ти взагалі хто така? Невістка? Була невістка, доки син був живий. А тепер…

Аліса, що сиділа за столом із лялькою, злякано подивилася на бабусю, а потім на мене. Я відчула, як усередині все стислося від образи та обурення.

– Як ви можете таке казати? – Мій голос тремтів. – Андрій був би проти…

– Не смій згадувати його ім’я! – вигукнула Ніна Петрівна. – Якби не ти, він би не поїхав у це відрядження! Це ти у всьому винна!

Я завмерла, вражена несправедливістю звинувачення. Андрій сам наполіг на тій поїздці – його підвищували, це була важлива зустріч із партнерами.

– Збирай речі і йди, – твердо промовила свекруха. – Алісу можеш залишити мені.

– Що?! – Я схопила дочку на руки. – Ви збожеволіли? Це моя дитина!

– Це моя внучка! – відбила вона. – І я не дозволю, щоб ти тягала її по орендованих квартирах!

Наступна година пройшла, як у тумані. Я гарячково збирала найнеобхідніше, доки Ніна Петрівна ходила по квартирі, та продовжувала вигукувати звинувачення. Аліса принишкла, і злякано тиснулася до мене.

І ось тепер ми стоїмо на сходовій клітці, і я не знаю, куди йти. Телефон у кишені показує лише кілька поділок зарядки. Грошей на карті понад шість тисяч, все, що вдалося відкласти за останні місяці. Де шукати житло з маленькою дитиною на руках?

– Мамочко, мені холодно, – тихо промовила Аліса, і я отямилася від гірких думок.

– Зараз, рідненька, зараз щось придумаємо, – я спробувала посміхнутися, дістаючи телефон.

Першою у списку контактів була Марина, моя подруга зі студентських часів. Ми не бачилися з похорону Андрія, але регулярно переписувалися.

– Марино, привіт, – мій голос зрадливо здригнувся. – Слухай, у мене така ситуація…

Поки я говорила, Аліса притулилася до моєї ноги, засунувши великий палець у рот – звичка, якої ми ніяк не могли позбутися. Я машинально погладила її по голові, відчуваючи, як до горла підкочує грудку.

– Господи, Олено! – Вигукнула Марина. – Звісно, ​​приїжджайте! У мене розкладний диван, місця вистачить.

Я з полегшенням видихнула. Принаймні, сьогодні нам буде де переночувати.

– Дякую, рідна. Ми на таксі, за пів години будемо.

Вже в машині, коли Аліса почала клювати носом у мене на колінах, я дозволила собі заплакати. Тихо, беззвучно, щоб не турбувати доньку.

Як могла Ніна Петрівна так вчинити з нами? Невже горе так запекло її? Чи вона завжди була такою, просто я не помічала, засліплена любов’ю до Андрія?

Водій тактовно вдавав, що не помічає моїх сліз, тільки іноді поглядав у дзеркало заднього виду. За вікном пропливав засніжений Київ, байдужий до нашої маленької драми.

– Приїхали, – тихо промовив таксист, зупиняючись біля знайомої дев’ятиповерхівки.

Я розплатилася, акуратно розбудила Алісу. Вона сонно запхикала, але слухняно взяла мене за руку.

– Мамо, а ми до бабусі більше не поїдемо? – Раптом запитала вона, коли ми підіймалися в ліфті.

– Не знаю, сонечко, – чесно відповіла я. – Бабусі зараз треба побути одній.

– Як татові? – Серйозно уточнила дочка, і в мене знову защипало в очах.

– Так, маленька. Як татові.

Марина зустріла нас у халаті, зі стривоженим обличчям. Мовчки обійняла мене, потім присіла навпочіпки перед Алісою:

– Привіт, принцеса! А у мене для тебе сюрприз – новий мультик про єдинорогів!

Поки донька влаштовувалась перед телевізором із кухлем какао, ми з Мариною пішли на кухню. Я розповіла все в подробицях, постійно перериваючись, щоб впоратися з емоціями.

– От стара відьма! – обурилася подруга. – І це після всього, що ти для неї робила! А хто з нею у лікарні сидів, коли в неї тиск скакав? Хто із документами на пенсію допомагав?

– Марино, вона просто не в собі від горя, – я похитала головою. – Їй потрібен час…

– Час? – пирхнула подруга. – А тобі що, на її думку, не боляче? Ти чоловіка втратила, і батька твоєї дитини! Але ж ти тримаєшся, заради дочки тримаєшся!

– Знаєш, – я задумливо розмішувала чай, що охолонув, – іноді мені здається, що я тримаюся тільки зовні. А всередині все розсипається.

З кімнати долинув сміх Аліси – мультик явно припав їй до душі.

– Що думаєш робити далі? – Марина підлила мені чаю.

– Спершу знайти роботу. Потім винайняти кімнату… – я запнулася, розуміючи, наскільки все це не визначено.

– Поживете в мене скільки потрібно, – твердо сказала подруга. – А з роботою… У нас в офісі якраз адміністратор потрібний. Зручний графік, з дев’ятої до шостої.

– А Аліса? Дитячий садок…

– У сусідньому будинку приватний садок. Я дізнаюся, може, зі знижкою візьмуть – власниця мені винна за юридичну консультацію.

Телефон на столі завібрував – дзвонила свекруха. Я вагалася, дивлячись на екран.

– Не бери, – порадила Марина. – Хай охолоне.

Але я таки відповіла:

– Так, Ніно Петрівно.

– Олено, – голос свекрухи звучав глухо, наче вона плакала. – Вибач мені. Я не знаю, що на мене найшло. Поверніться, будь ласка.

Я прикрила очі, відчуваючи, як по щоках котяться сльози:

– Ніно Петрівно, ви ж розумієте, що так не можна? Що ви не тільки мене образили – ви налякали Алісу.

– Я знаю, знаю… – вона схлипнула. – Просто коли бачу її, таку схожу на Андрійка, так боляче стає.

– Мені теж боляче. Щодня боляче. Але вона не винна. І я не винна.

У слухавці повисла мовчанка.

– Знаєте що, – нарешті сказала я, – зробімо так. Ми поживемо поки що у Марини. Ви подумаєте, я подумаю. А зустрічатимемося у парку, щоб погуляти з Алісою. Вона сумує за вами.

– А потім? – тихо спитала свекруха.

– А потім побачимо. Життя не закінчується, Ніно Петрівно. Андрій би хотів, щоб ми були сильними. Заради Аліси.

Вже пізно ввечері, укладаючи доньку спати на Марининому дивані, я почула її сонне запитання:

– Мам, а тато нас бачить зараз?

– Звісно, ​​сонечко, – я поправила ковдру. – Він завжди придивляється за нами.

– Тоді він засмутиться, що бабуся плакала?

– Ні, доню. Він знає, що ми впораємося. Усі разом.

Аліса посміхнулася і заплющила очі. А я ще довго сиділа поряд, дивлячись у вікно на нічне місто. Десь там, серед вогнів, була наша стара квартира.

Але я більше не відчувала болю від втрати цього будинку. Справжній дім – не стіни, а люди, які допомагають тобі піднятися, коли ти падаєш. Як Марина. Як моя маленька Аліса, яка своєю посмішкою змушує мене рухатися далі.

А Ніна Петрівна… Що ж, у горя свої закони. Але я вірила – час лікує. Не швидко, не одразу, але лікує. Головне – не дати горю перемогти кохання…

КІНЕЦЬ.