– Як це все дісталося тобі, Ярино? – різко спитала сусідка Маруся, вчепившись у мій рукав, щойно я вийшла з нотаріальної контори. – Ти ж ледве знала покійного Івана, а тепер маєш успадкувати весь його маєток?

Вона дивилася на мене так, ніби я щойно скоїла щось страшне. Я відчула, як до горла підступає клубок. Бо й сама не знала, що й подумати. Мені було лише відомо, що старий Іван колись жив самотою при кінці нашого села. Жодних дітей, жодної дружини, зате ходили чутки, що він має чималі статки.

Сьогодні я разом з іншими односельцями прийшла до нотаріуса: всі хотіли дізнатися, кому дістанеться спадок. Лунало безліч припущень – від племінників з міста до далеких родичів з-за кордону. Аж раптом нотаріус назвав моє ім’я: усе – будинок, земля і навіть банківські заощадження – дісталися мені.

Я почула приглушений шепіт: хтось здивовано зацитькав, а хтось аж загиготів, мовляв, якась містика. Розгублена, я стояла там, а нотаріус простягав мені документи. Саме тоді Маруся схопила мене за руку.

– Не знаю… – тихо відповіла я, уникаючи її проникливого погляду. – Сама не розумію, чому так сталося.

Люди почали озиратися. Мабуть, сподівалися, що ось-ось упіймають мене на гарячому – на брехні чи шахрайстві. Та я сама себе запитувала: звідки це все? Іван для мене був майже незнайомцем. Я бачила його кілька разів, коли заносила листи, що помилково потрапляли до моєї поштової скриньки. І все.

Ввечері я повернулася додому, ледве тягнучи на собі важкість дивних поглядів і підозр. У хаті на мене чекали брат Денис і мама. Вони дивилися новини, але, побачивши мене, вимкнули телевізор. Я присіла на стілець, стисла руки.

– Як усе пройшло? – обережно спитав Денис, помітивши моє неспокійне обличчя.

– Я… успадкувала Іванове майно, – прошепотіла я. – Все. Його будинок, поле, гроші…

Брат так різко зірвався на ноги, що мало не перекинув чашку з чаєм.

– Ти серйозно? – здивовано перепитав він. – Ти ж ніби й не мала з ним жодних контактів.

– Ось і я про те, – зітхнула я. – А люди вже починають осуджувати.

Мама мовчала. Я придивилася: її обличчя виражало більше тривоги, ніж здивування. Вона часто так реагувала, коли треба було щось приховати. У нашому маленькому селі поширювалися чутки, що я нібито була таємною родичкою Івана, або що між нами була якась мовчазна угода.

Дехто навіть припускав, що це він був моїм рідним батьком, чого я, звісно, не могла ні підтвердити, ні спростувати. Ще донедавна це здавалося безглуздим пліткуванням, та тепер…

Коли я залишилася з мамою на кухні, вона здавалася стурбованою. Мені стало моторошно – наче в її очах прочитувалося зізнання. Я вирішила не зволікати.

– Мамо, що ти знаєш? – прямо запитала я. – Чому Іван переписав мені все своє майно?

Вона злегка здригнулася, потім стримано промовила:

– Ярино, може, досить розпитувати про те, що вже не виправиш… Просто прийми це як долю.

Мені здалося, що вона ось-ось розплачеться, тож я не стала тиснути далі. Але підозри зростали. А тут і сусіди, які дивилися на мене, мов на якусь злодійку. Кажуть, Іван був диваком, але мав свої причини для відлюдькуватості. І от тепер виходить, що я – єдина спадкоємиця. Справді загадково.

Наступного дня в селі виникла нова хвиля балачок. Дядько Петро, який колись нібито був далеким родичем Івана, зупинив мене посеред вулиці:

– Та як ти смієш, дівко, забирати його землю? Вона ж мала перейти до родичів!

Його грубий тон не на жарт лякав, але я лише захищалася:

– Та я не просила того всього! Мені це далося без мого втручання!

Люди навколо плескали язиками. Я чула, як одні казали, що я взагалі не маю совісті, інші – що мене незабаром чекатимуть великі випробування. Хтось натякав, що всю рідню Івана спіткали нещастя, і я нібито “прийняла” на себе їхній тягар. Село осуджувало мене, а мама мовчки молилася, аби таємниця, яку вона так оберігала, не випливла наверх.

Ввечері того ж дня я наважилася пробратися до старої хати Івана. Тепер вона була моєю. Дивний спокій панував серед старих меблів.

Я знайшла його записник, у якому побачила дати і дивні позначки. У деяких місцях він згадував ім’я моєї матері. Заховані між сторінками пожовклі фотографії підтверджували, що вона була разом з ним ще молодою. На одному з фото мама дивилася на Івана такими очима, наче вони були дуже близькими людьми.

Розуміння почало приходити. Але мені хотілося почути правду безпосередньо від неї. Уночі я повернулася додому й застала маму, яка сиділа у вітальні зі схрещеними на колінах руками. Спокійно сіла поряд.

– Мамо, я все знаю, – мовила тихо. – Ти любила його, правда?

Вона мовчала хвильку, а тоді повільно кивнула.

– Так, доню, – прошепотіла вона.

– Колись давно ми з Іваном були закохані. Але наші батьки не дали нам побратися. Потім я зустріла твого тата, але почуття до Івана залишалися. Зрештою, він поїхав кудись надовго, а коли повернувся, то ніби сховався від усіх. Він просто зник із мого життя, залишивши тільки спогади.

Мені стало зрозумілішим: можливо, Іван таким чином хотів забезпечити бодай якусь компенсацію за те, що мама не змогла бути з ним. Або, чого доброго, він вважав, що я його рідна дочка.

Цього мама не сказала мені прямим текстом, але все це підштовхувало до висновку, що наші стосунки з Іваном були далеко не випадковими.

Я сиділа мовчки, слухала її уривчасті зізнання. Усередині відчувала боротьбу: з одного боку, мене страшенно мучила образа, що все це приховували довгі роки, а з другого – ніби назрівала якась дивна вдячність. Адже він, можливо, дбав про мене, нехай і здалеку.

Тепер я мала прийняти відповідальність за маєток. Та й хотіла довести селу, що не збираюся зловживати несподіваним подарунком долі. Я звернулася до брата Дениса. Ми вирішили, що поле, яке перейшло у спадок, віддамо в оренду місцевим фермерам, аби село могло розвиватися.

Будинок я полагоджу, а потім зроблю там невеликий притулок для літніх людей, що не мають куди податися. Тоді сусіди, може, побачать мої справжні наміри.

Чи вдасться мені примирити село, яке озлобилося на мене через успадковане багатство? Чи зможу я зрозуміти до кінця, чому Іван обрав саме мене?

А найголовніше – чи простить мені мама, що я вивідала цю давню історію, яку вона так довго намагалася приховати? Можливо, ви мали подібний досвід?

Як учинити з несподіваною спадщиною, яка викликає стільки болю? Поділіться своїми думками – мені дуже цікаво почути ваші історії.

Джерело