— Я сказала — ні, — повторила Катя, намагаючись утримати себе в руках. – Це моя квартира. І я не збираюся…

— Як це твоя квартира?

– Твоя? – перебила її свекруха. — А як сім’я? Саша, ти чуєш, що твоя дружина каже?
***

Катя повільно, майже неохоче відчинила двері своєї квартири. На годиннику майже дев’ять вечора. Затрималася на роботі, так і не завершивши того важливого проекту, який поглинув весь її день. Кухня, як завжди, сповнювалась шумом — гучний голос свекрухи долинав через півквартири.

Катя глибоко зітхнула, знімаючи пальта. Дедалі більше не могла зрозуміти, що відбувається. Півтора місяці тому, коли Сашко попросив прийняти батьків на час їхнього ремонту, це здавалося простою справою — два-три тижні максимум. Час пролетів, а вони так і не виїжджали. Здається, ще місяць чи два, і вся ця історія перетвориться на затяжний кошмар.

— Доброго вечора всім, — сказала Катя, крокуючи до кухні.

За столом сиділи Сашко та Микола, уткнувшись у телевізор. Людмила гриміла посудом біля плити, ніби жодної вечері не було.

— Я ж просила приходити не пізніше за сім, — продовжувала Людмила, дивлячись на Катю. — Ми маємо режим, ми звикли вечеряти вчасно.

Катя ледь помітно знизала плечима і, не роздягаючись, підійшла до холодильника.

– У мене робота, – спокійно відповіла вона. – Потрібно було доробити.

— Робота, робота… — передражнила Людмила, пирхнувши. — А про чоловіка хтось подумає? Саша, скажи їй!

Сашко тулився на стільці, смикаючи плечем. У його голосі звучала якась незручність, наче він і сам не знав, чого хоче. Його відповідь прийшла із затримкою:

— Катюш, може, правда, варто раніше приходити?

Катя стиснула губи. Раніше такого не було. Сашко ніколи не дорікав їй у затримках. Але тепер… з появою батьків він став якимсь іншим. Чи це їй тільки здавалося?

— Так-так, — підтримав сина Микола, відриваючи погляд від телевізора. — Жінка має думати про сім’ю. Ось у наш час…

Катя на мить зупинилася, відчуваючи, як важко стискається грудна клітка. Раніше все було інакше. А тепер… тепер вона не могла зрозуміти, що відбувається.

— Я зараз приготую вечерю, — сказала вона, дістаючи пакети з харчами.

— Не працюй, — пирхнула Людмила, не відриваючись від каструль. – Я все зробила. І твій посуд переставила, вона стояла неправильно.

Катя завмерла, не вірячи своїм вухам.

– Що означає переставила? Це моя кухня, Людмило… — її голос трохи тремтів від образи.

— Саме так, твоя кухня, — перебила свекруха. — Але треба по-розумному організувати все. Я ж досвідчена господиня!

Катя відчула, як температура у її тілі піднялася. Вона оглянула стіл – Саша, який колись був таким близьким і зрозумілим, тепер сидів і уникав її погляду. А ця людина, що сидить поруч із ним, явно не мала жодного уявлення про межі.

— І взагалі, — продовжувала Людмила, звертаючи увагу на шпалери на стінах, — ремонт тут потрібний. Це все виглядає якось старе.

— Людмило… — Катя намагалася говорити якомога спокійніше, хоч це було важко. — Ми домовлялися, що ви у нас поживете, доки у вас ремонт. Але ремонт навіть не розпочався. Може, настав час подумати…?

– Ой, з ремонтом невдача вийшла, – зітхнула Людмила, розводячи руками. – Майстра підвели, матеріали не ті привезли.

– Скільки? — стримано спитала Катя.

— Ну, місяці два-три, не більше, — безтурботно відповіла Людмила, ніби йшлося про якісь дрібниці. — А що таке? Ми ж не заважаємо!

Катя відчула, як руки починають тремтіти?

— Сашенька, — раптом солодко заспівала Людмила, посміхаючись так, як тільки вона вміла. — А може нам взагалі не поспішати з ремонтом? Продамо нашу квартиру, а тут усе разом житимемо. Місця вистачить!

Катя відчула, як у неї забрало дихання. Це її квартира. Її власність. І тепер свекруха запропонувала їй. ?

– Чудова ідея, мам! — пожвавішав Сашко. – Правда, Кать? Ти нічого не встигаєш, а так нам допоможе!

Микола кивнув, підтримавши сина.

– Правильно! Молодим потрібна підтримка старших. Ми з онуками допоможемо, коли з’являться.

Катя опустилася на стілець, її голова була сповнена нестерпних думок. Коли вона встигла перетворитися на цей абсурд?

— Ні, — твердо сказала Катя, підводячись.

– Що?- Людмила різко обернулася, не вірячи своїм вухам.

— Я сказала — ні, — повторила Катя, намагаючись утримати себе в руках. – Це моя квартира. І я не збираюся…

– Твоя? – перебила її свекруха. — А як сім’я? Саша, ти чуєш, що твоя дружина каже?

Сашко насупився, його обличчя було все більш напруженим.

— Катю, ну що ти починаєш? Мама справа каже. Разом жити простіше.

– Простіше? – Катя встала, її голос став жорстким. — Простіше — це жити під постійним контролем? Терпіти, як у моїй хаті командують чужі люди?

– Які ми тобі чужі? – обурилася Людмила, її голос став майже неприязним. – Ми батьки твого чоловіка!

– І що? — Катя підвищила голос, не в змозі стримуватись. — Це дає право розпоряджатися моєю власністю?

Сашко схопився з місця, обличчя його почервоніло, очі розширились.

— Припини кричати на маму! — майже заверещав він, як хлопчик, якому дали потиличник. — Що сталося з тобою? Раніше ти була такою, що розуміє…

Катя стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, намагаючись не випустити назовні весь той гнів, що накопичувався в ній останні півтора місяці.

— Розумієш? Так, була. Поки ви не почали перетворювати мій будинок на казарму!

– Як ти смієш так казати! — Людмила сплеснула руками, наче хтось плюнув їй у обличчя. — Сашко, ти чуєш, що вона каже?

Сашко розгублено переводив погляд із матері на дружину, ніби вперше бачив людей, які не можуть просто пожити нормально.

— Катю, давай спокійно обговоримо все…

– Ні, Сашко, – Катя випросталася, стримуючи собі сльози. — Досить. Я мовчала півтора місяці. Терпіла, як мою кухню переробляють, як мої речі переставляють, як мною командують у моїй хаті, у моєму житті!

— Ми просто хотіли допомогти, — втрутився Микола, намагаючись виправдатись, але все одно звучав як тиха капітуляція. — Навести лад…

– Порядок? — Катя різко повернулася до свекру, ніби він сказав їй щось недоречне. – А хто вас просив? Це мій дім, мої правила!

– Яка груба, – підібгала губи Людмила, її обличчя зблідло від злості. — Сашенько, ти дозволиш їй так із нами розмовляти?

Катя відчула, як іде вся сила, як порожнеча всередині заповнює її. Скільки можна терпіти? Скільки ще ця комедія триватиме?

— Он, — сказала Катя тихо, але так, що всі замовкли.

– Що? — Людмила завмерла з піднятою ложкою, не в змозі повірити своїм вухам.

— Як це твоя квартира?

— Я сказала — геть із мого будинку, — Катя повторила голосніше, її голос став твердим, як бетон. – Прямо зараз. Збирайте речі та йдіть.

Тиша в кухні була приголомшливою. Людмила зблідла, Микола розгублено плескав очима, а Сашко завмер з відкритим ротом, ніби не міг повірити у те, що відбувається.

— Ти не можеш… — почала Людмила, не вірячи, що таке взагалі можливе.

– Можу, – Катя відрізала її, дивлячись у вічі. – Це моя квартира. Моя власність. І я не дозволю нікому командувати тут.

Катя рішуче пройшла до вітальні, де спали її свекри, і почала збирати їхні речі. Вона відчувала, як кожна хвилина тягнеться як ціла вічність, але зупинитися не могла.

– Катю, зупинись! — Сашко схопив її за руку, як маленький хлопчик, який не розумів, що відбувається з ним. — Ти не можеш так зробити з моїми батьками!

– Можу, – Катя вивільнила руку, стиснувши зуби, стримуючи бурю в собі. – І якщо ти не згоден, можеш іти разом із ними.

– Що? — Сашко відсахнувся. — Ти мене виганяєш?

— Ні, — похитала головою Катя. – Я даю тобі вибір. Або ти залишаєшся зі мною, поважаючи мої правила, або йдеш до батьків.

– Невдячна! — закричала Людмила, скривджено стискаючи губи. – Ми до неї з усією душею, а вона…

— Речі зібрано, — перебила Катя. — Маєте п’ять хвилин, щоб залишити квартиру.

— Чи що? — примружилася Людмила, насмішкувато стискаючи губи.

— Або я викличу поліцію, — спокійно відповіла Катя, її очі не здригнулися. — Повірте, мені вистачить рішучості написати заяву про незаконне проживання.

– Сашко! — верещала Людмила, хапаючи його за руку. — Зроби щось!

Але Сашко стояв, як стовп, розгублено озираючись на свою дружину, то на батьків.

— Час пішов, — Катя глянула на годинник, її голос був уже не настільки втомлений, як і раніше.

Людмила відкрила рота, готуючись відповісти, але Микола раптом взяв її за руку, його голос був тихим, але твердим:

— Ходімо, Людо. Нам тут не раді.

– Як це не раді? – обурилася Людмила, її обличчя спотворилося. — З рідні так не роблять! Саша, скажи їй!

Сашко переступав з ноги на ногу, ніби не знав, куди подітися. Очі уникали зустрічей з очима дружини, і це в ньому насторожувало, але він не міг інакше.

— Катя, може, таки не треба так різко? Давай обговоримо… — його голос тремтів, як струна.

— Нема чого обговорювати, — відповіла Катя, і в її голосі була така твердість, що здавалося, що стіни квартири почали підніматися, щоб захищати її. – Я все вирішила.

Людмила і Микола, немов два старі затемнені дзеркала, мовчки зібралися і попрямували до виходу.

— Сашенько, ти ж не залишиш нас?

Сашко стояв, як скам’янілий, і безпорадно розвів руками:

— Мамо, я… спробую поговорити з Катею. Може, вона заспокоїться.

Коли двері за його батьками зачинилися, повітря в квартирі стало важким, як дощ, який ось-ось почне литися з неба. Сашко повернувся до дружини, і в його очах було стільки запитань, що Катя мало не розридалася від болю, але стрималася.

— Послухай, я не хотів, щоб так сталося. Просто батьки справді опинилися у складній ситуації… цей ремонт…

— Який ремонт, Сашко? — Катя втомлено подивилася на нього. — Його навіть не розпочинали. Твої батьки просто вирішили захопити мій будинок як форт, і ти дозволив!

– Не кажи так! — спалахнув Сашко, наче його вкололи. – Вони не хотіли нічого поганого! Просто думали, що разом жити буде краще.

— Найкраще для кого? – Катя опустилася на диван. Наче вся сила пішла з неї. – Для тебе? Для себе? Про мене хтось подумав?

Сашко сів поруч, тягнувся за її рукою, намагаючись знайти хоч якийсь порятунок. Але Катя була надто далеко.

– Катюш, давай все виправимо. Я поговорю з батьками.

– Ні, Сашко, – її голос був майже пошепки, але такий твердий, що від його звучання кров завмерла в його жилах. — Вже пізно щось виправляти. Я подаю на розлучення.

– Що?! — Сашко схопився, очі його розширилися, як у людини, яка має під ногами провалюється земля. — Через таку нісенітницю?

– Дурниці? — Катя посміхнулася гірко, з якимось хворим на холод у голосі. — Ти називаєш нісенітницею те, що дозволив своїм батькам командувати в моїй оселі? Що жодного разу не встав на мій бік? Ти знав, що вони планують оселитися тут і мовчав. Це не помилка, Сашко. Це зрада.

Наступного ранку Катя пішла до суду. Руки її не тремтіли, бо рішення було твердим, як скеля.

Сашко метався між нею та батьками. Приходив, стояв у дверях із квітами, як стара звичка — нещасна спроба вдати, що все ще можна врятувати.

— Я все зрозумів, Кати. Давай спробуємо вкотре?

Але Катя була непохитна, як зимовий вітер.

– Ні, Сашко. Ти вибрав свій шлях, а я свій.

Після розлучення життя наче зітхнуло. Катя почала відвідувати басейн, змінила імідж, навіть почала піднімати келих із друзями, з якими не могла пити за столом під поглядом свекрухи. Все, про що вона мріяла, що не наважувалася робити.

Якось увечері, сидячи у своєму кріслі з книжкою, Катя усвідомила, що не пам’ятає, коли востаннє почувала себе так по-справжньому живою.

– Свобода, – прошепотіла вона, оглядаючи свій затишний будинок. — Ось що справді важливо.

Телефон задзвонив, вібрація вивела її із задуму. Людмила, звісно ж, намагалася додзвонитися.
Катя глянула на екран, але не взяла слухавку. Видалила номер. Її рука не здригнулася. То була вже не її історія, не її біль.
Попереду було нове життя. Життя, де ніхто не зможе вторгатися в її особистий простір, де вона сама вирішує, з ким бути і кому довіряти. І це було найголовніше.

КІНЕЦЬ.