Я вийшла заміж за Павла дуже рано, мені тоді було 19 років. Батьків у мене рано не стало, так що не було нікого поряд, хто міг би допомогти порадою.

Точніше були родичі, але в їхніх інтересах було, щоб я скоріше вийшла заміж і не заважала нікому. Від батьків у мене залишалася однокімнатна квартира.

Вона була дуже скромною, ремонту особливо не було. Павло сказав, що краще її продати, а гроші вкласти до нашого спільного будинку.

Я послухала свого чоловіка, не думала, що квартира могла б стати для мене гарантом спокійного майбутнього, адже в житті всяке буває.

Як тільки я вручила гроші Павлу, моє життя змінилося. Якщо раніше свекруха постійно називала мене донькою, допомагала мені у домашніх справах і не давала піднімати тяжкості.

То після передачі грошей вона показала себе справжньою. Вона почала поводитися зі мною як із прислугою.

Я постійно все робила по дому одна, готувала на сім’ю, встигала у городі справи закінчити, за всіх прала одяг.

А коли завагітніла, то стала ще важче, але не було кому мене шкодувати. У мене народилася донька, коли підросла, то стала мені помічницею.

А свекруха як вказувала мені, і навіть сміла мене якось принижувати, так і продовжувала. Робила вона все за спиною у Павла, тож чоловік навіть не розумів, про що було моє невдоволення.

Павло був набагато старший за мене, потім почав хворіти багато. Все ж таки все життя на заводі пропрацював, здоров’я сильно підводило.

Так його й не стало через хворобу. Донька тоді лише навчання закінчила, свекрусі було 80 років.

Після похорону свекруха сильно змінилася, вона стала мовчазною. Вона більше не вказувала мені, навіть стала за все дякувати.

А потім взагалі обняла мене міцно і прощення за всі роки попросила. Жаль мені її стало, я пробачила, звичайно. Шкода, що для цього знадобилося стільки років.

КІНЕЦЬ.