Як тільки я почула, що Оксана приїхала з Італії, щоб маму в останню путь провести, то й сама вирішила піти і подивитися та ту церемонію. І ви знаєте, то було на що дивитися. Оксана заводила так, ніби мама була її життям, але я ж то знаю правду. Але здивувало мене навіть не те.

Річ у тім, що за життя Стефа дуже бідувала, єдина дочка пів життя за кордоном, але про маму в селі і не згадувала. І ось тепер, коли Стефа вже своє відмучила, Оксана вирішила її провести в останню путь, наче та не проста жіночка і колишня доярка на фермі, а якась королева.

Домовина була з тих дорожчих, а ще Оксана замовила два букети живих квітів, а це все гроші.

– Ти знаєш, Оксано, я буду не я, як тобі цього не скажу, – наголосила я. – Ти краще б мамі при житті допомагала, а то знаю, як вона на хліб копійки збирала, а не тепер – показати людям, яка ти велика пані, – не втрималась я, стоячи біля хвіртки, коли всі почали розходитися після панахиди.

Оксана, в чорній сукні, з величезними чорними окулярами на пів обличчя, враз обернулась на мій голос. Я бачила, як її губи стиснулись у вузьку лінію. Вона повільно підійшла до мене, граційно, по-міському, навіть не як до мене – як до когось нижчого.

– Іро, – сказала вона холодно. – Не тобі мене повчати. Я, між іншим, усе життя працювала, щоб мати змогу гідно провести маму в останню путь.

– Та яке “достойно провести”? – не витримала я.

– Ти їй життя достойне не дала. Стефа бігала, мов та білка в колесі, по людях, на фермі, на городі, а ти за кордоном – і ні копійки, ні дзвінка. А тепер он – показуха! І домовина лакована, і хрест позолочений…

– Ти думаєш, мені це легко? – перебила вона.

– Ти ж нічого не знаєш. Ти не знаєш, як я працювала! Як мені ті гроші діставались!

– А мама твоя як працювала? Ти думала про це? Чи тільки зараз згадала? Тобі аби фотки на пам’ятник вибрати та віночки пишні…

Оксана відвела погляд. Я бачила, як вона затискає пальці на ремінці своєї сумки. Мовчала. Але на обличчі – не біль, а гординя. От що мене ще більше обурило.

– А ти знаєш, – продовжила я тихіше, – як вона мені перед Новим роком жалілась, що не має чим хату натопити? Вона, твоя мама, до мене прийшла і просила позичити їй п’ятдесят гривень! Бо пенсія мала, а газ подорожчав. І знаєш, що я зробила? Я їй дала. Бо не могла дивитись, як вона трясеться від холоду.

– Я переказувала їй гроші! – випалила Оксана.

– Щомісяця! Через Любу! Вона ж мені казала, що передає!

Я знітилась на секунду.

– Любу? Ту саму, що з краю вулиці живе й до церкви раз на рік ходить? Та вона ті гроші, може, й не доносила… А ти хоч раз напряму переказала? Хоч раз зателефонувала? Я тебе тут років сім не бачила, Оксано. Мама твоя до останнього була одна

Це прозвучало, як грім. Вона на мить опустила очі, потім різко обернулась і пішла геть. А я стояла біля тої хвіртки й почувалася, ніби весь біль за Стефу – то тепер мій. Бо я її знала не з листів і не з дзвінків, а з реального життя. Як вона ходила зранку до церкви, як рвала собі спину на тій городині, як кахикала в холодні ночі…

Та найбільше мене обурювало не те, що Оксана мамі не допомагала. А те, як вона зараз грає роль люблячої доньки. Для кого ота вистава? Для нас, сільських? Щоб казали потім: “Ой, яка Оксаночка молодець, не забула матір”?

Цього ж вечора, коли всі вже розійшлися, я зайшла до хати Стефи. Там пахло свічками й ладаном. І ще – пилом. Старим таким, важким пилом, що в’їдається у речі, у подушки, у штори. Там було порожньо. Ніби нещодавно звідти забрали життя.

На столі – фото Стефи. Усе таке просте. А поряд знімок, уже новий – той, де Оксана в чорному платті стоїть біля хреста, тримаючи букет білих лілій. Хтось уже встиг надрукувати.

Я сіла на лавку. Подивилась на фото. І наче почула Стефу:

– Ірцю, не суди її. Вона така вже є…

– Але ж я не суджу. Я просто не розумію.

Наступного дня по селі вже пішли чутки. Мовляв, Оксана хоче хату Стефину продати. Начебто вже навіть хтось із райцентру приїжджав дивитись. А ти глянь, не пройшло й трьох днів, як уже й про спадок думає…

Я йшла вулицею, як до мене підбігла Маруся, сусідка:

– Іро, ти чула? Вона хоче все продати – хату, землю, город. Каже, їй тут нічого не тримає.

– А мамині речі? А спогади? – спитала я, хоча вже знала відповідь.

– Та вона все пакує в мішки, – шепоче Маруся. – Що новіше – в багажник, що старе – на смітник.

У мене стислося серце. Невже так швидко можна викинути все, чим жила людина?

Ввечері, коли я поверталась додому, побачила, як Оксана стоїть біля машини. В руках – старенька вишита подушка, на якій Стефа колись вишивала ще в молодості. Я зупинилась.

– Залиши її, – сказала я. – Не викидай. Це ж пам’ять.

– Іро, мені не треба пам’яті. Мені треба спокою, – тихо мовила вона. – Я не винна, що так усе вийшло. Мені було страшно повертатися. Я не знала, як дивитися мамі в очі. І тепер не знаю, як людям в очі дивитися…

Я бачила, як на її щоках котяться сльози. Але не було в мені більше жалю. Була лише втома. Може, вона й правда не знала, як. Але тепер – пізно.

А все одно ж – хочеться зрозуміти: чи має право людина, яка не була поруч у найважчі часи, тепер отак з гучною показухою забирати останнє – пам’ять, хату, землю?

Читачі, скажіть мені: як би ви вчинили на моєму місці? Мовчали б? Змирились? Чи боролись за те, що справді важливо?..

Джерело