Як тільки появились онуки, я переїхала жити до старшої дочки, щоб бути завжди “під рукою”. Я ростила своїх онуків, яких в мене п’ятеро.

Але минулого року наймолодший вступив до університету і я повернулася до чоловіка, якій всі ці двадцять років мене терпляче чекав.

Я приходила до нього два-три рази на тиждень. Я прала, прибирала, готувала їсти. Я думала, що цього йому достатньо. До того ж, він мовчав. А тепер вияснилось, що зробила найбільшу помилку в житті.

Через багато років я таки дізналася, що відсунула свого чоловіка на другий план заради своїх дочок і онуків. Я зрозуміла свою помилку, але чи мені вдасться все виправити?

– Кому я тепер буду потрібна? – зітхнула я до дівчини, яка мене стригла.

– Що ви таке кажете? Я вас не розумію, – відповіла вона мені.

– Мій молодший онук вступив до університету. Всі інші теж доволі дорослі. Для кого мені тепер жити?, – скаржилася їй я.

Перукарка нагадала, що в мене все-таки є чоловік.

– А що мені з ним робити?, – я похитала головою.

– Заведіть собаку і гуляйте кожного дня з нею, – засміялася вона.

Мені б не вистачало лише собаки. Крім того, я навіть не знаю, чи любить мій чоловік прогулянки на свіжому повітрі. Адже з доньками я провела пів життя. Без моєї допомоги вони б не впоралися. Для кого я тепер маю жити?

Коли я повернулася з перукарні, я все думала про це. Ситуація була зовсім не радісною. У нас з чоловіком дві дочки, мої найкращі і найдорожчі.

На жаль, вони обидві, як і я, швидко вийшли заміж і подарували мені онуків. Я завжди хотіла для них найкращого життя та кар’єри. Ну, вони вибрали сім’ю.

Тому я хотіла допомогти їм якомога більше. Я вирішила зайнятися онуками, і це було легко, тому що обидві донечки жили поруч і мали дітей одного віку.

Всього я маю п’ятеро онуків, тож справді було за ким глядіти. Щоб полегшити життя собі і особливо дочкам, я переїхала до старшої, у якої була найбільша квартира.

Я присвятила себе майже виключно своїм онукам. Я відвідувала свого чоловіка раз чи два на тиждень, власне, щоб прибрати, приготувати їжу і, як завжди, запитати, як у нього справи.

І оскільки він продовжував казати, що все гаразд, я припустила, що його все влаштовує. Завдяки цьому я змогла без проблем доглядати за онуками. І так минуло майже двадцять років…

І ось останній з моїх онуків пішов з дому. Я ніби раптом стала непотрібною. Моя донька любить жартувати про те, що знову стала молодою і веселиться з чоловіком. Але я? У ті роки, коли я зосереджувалася на своїх дочках і онуках, я повністю відгородилася від подружнього життя…

Зітхнувши, я відчинила двері нашої квартири, куди повернулася кілька днів тому. Я чула звук телевізора, але мого чоловіка не було у вітальні. Він сидів на кухні і дивився у вікно.

– Чому телевізор увімкнутий, коли ти його не дивишся? Хто буде за все це платити?, – сказала я замість привітання.

– Я чую його і на кухні, – спокійно відповів він, ставлячи склянку з кавовою гущею в раковину. Там уже було трохи брудного посуду.

Це мене розлютило, тож я пробурмотіла щось собі під ніс і почала його мити.

– Залиш, Галинко. Я все потім помию. Розслабся і дозволь мені помилуватися твоєю новою зачіскою. Гарно виглядаєш!, – сказав чоловік.

Я була червона від люті.

– Я бачу твоє “потім”. А зачіска? Подивись і не турбуй мене. Поводься краще так, щоб мені не довелося прибирати за тобою”, – сердито сказала я.

– А хто тобі каже за мною прибирати? Ти тут господиня, а не домробітниця, – заперечив він.

– А хто повинен прибирати і готувати, як не я?, – прохрипіла я.

Він підскочив зі стільця, і я зрозуміла, що він розлютився.

– Заспокійся. Ти тут вдома, а не на роботі. Ти була робітницею в своїх доньок і онуків. Мені не потрібна прибиральниця, мені потрібна тільки дружина, – сказав помірним тоном мені чоловік. Я намагалася заперечити і протестувати, але він не давав мені говорити.

– Ти завжди або готуєш, або прибираєш. Стільки років ти піклувалася про все, крім мене. Я хотів тебе обійняти, бути з тобою, поговорити, просто погуляти. Але тобі не хотілося. Ти віддала усю любов дочкам і онукам, ти зовсім не думала про мене, – сказав він і вибіг з кухні. Тоді я почула, як грюкнули двері…

В мене було відчуття, ніби на мене вилив хтось відро холодної води. Я намагалася якось переварити те, що він мені сказав.

Він звинувачує мене в тому, що я погана дружина? Яке неподобство! У нього завжди все було прибрано, зварено, випрано і випрасувано! Після цілого дня метушні, коли я з останніх сил стояла на ногах, щоб приготувати для нього їжу, я ще пішла заспокоювати свого чоловіка.

Я повернулася до миття посуду. Коли я закінчила, я сіла у вітальні з чашкою кави і повернулася до слів чоловіка. А якщо він правий? Я фактично залишала його самого всі ці роки. Я думала тільки про своїх дітей і онуків, я знехтувала ним…

Який сенс було все готувати й прибирати, коли він був приречений на самотність день і ніч! Йому не було з ким поговорити, тож не дивно, що моє товариство замінило телебачення. Це все ще диво, що він не знайшов іншу жінку за всі ці роки, але терпляче закривав очі на мою відсутність.

Мабуть, він справді любив мене. І я? Я залишила його напризволяще! Минули роки, я навіть не згадала річницю нашого весілля…

Мені раптом стало соромно і сльози жалю навернулися на очі. Я витратила стільки років нашого спільного життя! Як мені зараз це виправити? Як мені це компенсувати?

Чоловік повернувся ввечері і мовчки почав готувати вечерю. Тоді я прийняла рішуче рішення. Я повинна це змінити і спробувати все виправити.

Повірте, це було зовсім непросто. Я так довго жила тільки доньками та онуками, що власного чоловіка практично не впізнавала. Я забула, що він любить, що його цікавить, які в нього звички. Мені довелося почати зустрічатися з ним знову…

Треба було починати, як багато років тому. Мені довелося звикнути до того, що він хропе вночі, розкидає свій одяг по квартирі та завжди розмовляє за вечерею. З часом ставало все краще і краще. Ми багато спілкувалися, гуляли, і я знову зрозуміла, який веселий і винахідливий мій чоловік.

Ніжність і повага поволі поверталися в наші стосунки. Він ще досить дивно реагує, коли я за звичкою починаю говорити про дітей та онуків. Не тому, що вони йому не цікаві, ні! Він просто боявся повернення “колишньої” дружини.

Наближалася сорок п’ята річниця нашого весілля. Я хотіла придумати щось особливе для цього випадку. Я знала, що мій чоловік любив Карпати. Після весілля ми часто туди їздили і були дуже щасливі. У мене були відкладені гроші для онуків. Але зараз я вирішила, що відпустка з чоловіком важливіша.

Я знала, що повинна щось зробити, щоб показати своєму чоловікові, наскільки я переживаю за нього та наші стосунки. За тиждень до річниці нашого весілля я вирішила розповісти йому про свій план.

Я трохи боялася, що він скаже. Спочатку він трохи помовчав, дивлячись кудись у далечінь, а потім, явно зворушений, міцно обійняв мене і прошепотів кілька ніжних слів, які я залишу при собі.

У його обіймах я знову почувалася щасливою, як колись! Нікому нічого не кажучи, ми спакували валізи й подалися в мандри. Я написала лише кілька слів своїм дочкам про те, що ми їдемо у відпустку. І ми обоє вимкнули телефони.

Безумовно, мине деякий час, перш ніж ми знову приймемо один одного і повністю відновимо наш шлюб. Проте ми обидвоє маємо багато ентузіазму та доброї волі. Яке щастя, що кохання мого чоловіка не згасло протягом усіх років, коли я ним нехтувала!

Це справжнє диво! Тепер я знаю, що зробила багато помилок. Хтось мудрий сказав, що усвідомлення своїх помилок – це перший крок до їх виправлення. Я дуже люблю свого чоловіка і хочу провести з ним час, що залишився, в мирі та щасті.

Чого бажаю і вам, дорогі читачі!

А як ви відноситесь до такої допомоги дітям та онукам? Хтось був у схожій ситуації?

Джерело