Як тільки почався рух з документами стосовно заповіту хресної мами, мені вмить зателефонував з Канади Іван. – Я чув, що ти часто навідуєшся до мами!

Я дуже тобі за це вдячний, – наголосив він, а після сказав те, після чого я призупинила справи з нотаріусом. Раніше він мамою не цікавився, та що казати, він свою дочку, онучку мамі жодного разу не показав, ще й іменем таким назвав, що нам годі й вимовити. А тепер таке ось “перевзування”

– Ти розумієш, що цю квартиру я хочу залишити тобі? – хресна стискала мою руку так, ніби боялася, що я втечу.

– Лишень подумай, доню: хто мені ще залишився?

– Тітонько, я розумію, але ж у вас є Іван, – відповідаю, намагаючись знайти спокій у її напруженому погляді. – Він ваш син, хоч би де він тепер не мешкав.

– Іван? – у голосі хресної пробивається розчарування. – Та він уже давно свою родину має, і навіть не згадує про мене. Хіба ж це син?

Мене звуть Олеся, і я давно звикла бути тихою підтримкою для хресної. Вона – мамина двоюрідна сестра, все життя прожила в одному будинку, де кожен куток овіяний спогадами. Мені завжди здавалося, що її син, Іван, мав би бути вдячним.

Але доля склалася інакше: він емігрував до Канади, одружився з жінкою, яка не розмовляє українською, а їхню доньку назвали екзотично, так що вимовити те ім’я нам годі.

Іван телефонував мамі лише кілька разів за останні роки. Усі спроби хресної налагодити діалог виявлялися марними. Я бачила, як кожне пропущене свято важко відгукується в її серці.

Коли я прийшла до хресної тієї суботи, сподівалася на звичайне чаювання: свіжий медовик та розмови про сусідів. Але вона почала обережну розмову про заповіт. Мовляв, хоче передати квартиру саме мені, щоб усе не дісталося людині, яка ігнорує її існування.

Я зрозуміла, що хресній важко віддавати синові спадок, якщо він не цікавиться її життям. Вона довго зважувала всі “за” і “проти”, а тепер зважилася на відвертість. І ось я сиджу з чашкою ромашкового чаю в руках і розумію, що не можу відмовити, та водночас боюся можливих наслідків для родинних стосунків.

– Олесю, я не хочу, щоб ти почувалася винною, – промовляє хресна, помічаючи мою розгубленість. – Але ж сама подумай: Іван уже багато років не з’являється, онучку я навіть в очі не бачила. Чим він заслужив цю спадщину?

– Мені справді складно, – зізнаюся я, відкладаючи чашку.

– Не хочу, щоб родина дорікала мені. Можливо, ви б могли поговорити з Іваном ще раз?

– Я говорила, – сумно зітхає хресна.

– У відповідь було лише: “Мамо, я зайнятий”. А потім знову тиша. Я вже не маю сил.

За тиждень я знову приїхала до хресної, сповнена сумнівів, а вона зустріла мене теплим обідом. За столом ми обговорювали деталі нотаріального оформлення.

Виявилося, що хресна вже проконсультувалася з юристом і приготувала необхідні документи. На столі лежав конверт із паперами. Вона попросила мене уважно ознайомитися з умовами, щоб я почувалася впевнено. Я й сама розуміла, що це не дріб’язкова історія: отримання квартири означає велику відповідальність.

Мене непокоїло питання, як Іван відреагує, дізнавшись про рішення матері. Адже ми могли би залишитися ворогами на все життя, якщо він вирішить, що я втрутилася у його спадок.

Наступного дня я несподівано отримала повідомлення від Івана: “Привіт, – писав він.

– Мама казала, що ти часто до неї ходиш. Дякую за турботу. Можливо, мені варто приїхати?” Я отетеріла, читаючи ці рядки. Невже Іван вирішив відновити зв’язок? Я відповіла: “Звісно, приїзди. Мама дуже скучила”.

Серце моє раділо, але розуміло: це ускладнить питання спадку. Та якщо він щиро хоче підтримати матір, я буду тільки рада. Поки що підписання документів відкладено.

Я прагну почути думку Івана, перш ніж зробити остаточний крок. Адже родина – це не лише спадок. Можливо, ще не все втрачено.

Що б ви зробили на моєму місці? Як ви прийняли рішення?

Джерело