До моєї декретної відпустки я отримувала значний прибуток – більше, ніж мій чоловік, якщо враховувати бонуси.

Я також несла одноосібну відповідальність за всі домашні справи.

Щовечора мій чоловік приходив додому зі своєї роботи, за яку йому платили дуже мало з огляду на його робочий час і одразу вирушав спати.

Я часто радила йому пошукати більш оплачувану роботу, але він, здавалося, був задоволений своїм становищем.

Після народження нашої дитини він вирішив, що оплачуватиме лише половину комунальних послуг та витрат на нашу дитину.

Він не виявляв особливого інтересу до нашого спільного фінансового благополуччя , і те, де я знаходила гроші для покриття наших витрат, його не хвилювало.

Хоча я хотіла повернутися до роботи, у мене виникли проблеми через стан здоров’я нашої однорічної дитини.

Ідея покладатися на дитячу кімнату була нездійсненна.

Мій чоловік часто натякав, що я просто виправдовуюся, а іноді навіть заходив далеко, називаючи мене неадекватною матір’ю, вказуючи на випадкові істерики нашого сина.

Він виділяв кошти лише на харчування нашого сина, залишаючи мене фінансово залежною від моїх батьків.

Незважаючи на його скарги на наше становище, він узяв кредит і купив собі машину, тоді як моїми єдиними бажаннями були предмети першої потреби для нашої дитини.

Минув час, і мені вдалося знайти роботу та самостійно забезпечувати нашу дитину. Після року, проведеного в такій напрузі, я вирішила, що для нас краще розлучитися – і подала на розлучення.

Чи засудить мене хтось за таке рішення?