— Свахо, я, чесно, боюся оцих похоронних справ, — пролунало в слухавці, щойно я набрала номер.

— Та чого вам боятися? — спробувала я її заспокоїти.

— Це ж Петро, наш найрідніший. Невже ви не знайдете в собі сил провести його в останню путь?

Я стояла посеред кухні, міцно стискаючи телефон у руці. Мого чоловіка, Петра, не стало тиждень тому. Все сталося раптово, хоча він і не був таким уже старим. Ми жили собі тихо, в селі, тішилися дітьми, внуками, чекали, що колись і з міста до нас завітають частіше. Та доля внесла свої корективи.

Коли сталося лихо, я телефонувала до невістки Лариси першою. Вона приїхала на парастас із сином, і моїм онуком, та, щойно вони ступили на подвір’я, Лариса весь час трималася біля дверей. Відчувалося, що вона не хотіла заходити глибше в хату, ніби сторонилася цього прощального обряду.

Можливо, мала свої причини, але це мене дуже зачепило. Після парастасу вони поїхали майже негайно: не залишилися ні переночувати, ні поспівчувати мені як слід.

Тут же була моя дочка з чоловіком. Вони підтримували мене, ночували в нашому домі, допомагали з усіма клопотами: і свічки, і довгі розмови, і оформлення документів.

Зять не нарікав, що потрібно брати відгул на роботі, а дочка півночі сиділа біля мене, щоби я не залишилася у розпачі. Отже, від них я отримала справжню підтримку, і я їм вдячна безмежно.

Але найбільше здивувала мене позиція сватів — батьків Лариси. Вони взагалі не з’явилися, коли я їх кликала на поминки і прощання.

— В мене, свахо, страх до цього всього, — сказала сваха по телефону.

— Ми приїдемо пізніше.

Я до останнього сподівалася, що знайдеться в них та крихта співчуття, аби хоча б на годину заглянути. Адже Петро ставився до них завжди з повагою, передавав з нашого городу свіжі овочі, фруктів підкидав, іноді навіть курей чи шматок м’яса, коли вони не могли купити по-людськи в місті.

Натомість почула лише відмови й виправдання. Лариса теж не з’явилася на похороні.

—Малий же школу пропускати не буде, — сказала вона.

— Я залишуся, а ти, Ігорку, їдь сам.

Ну дякую й на тому, що сина до батька відпустила…

Повертаючись думками до того, скільки добра Петро зробив для них, мені ставало несила зносити цю зневагу. Мій чоловік не був святим, але мав чуйне серце і завжди був готовий допомогти. Він так гордився онуком, завжди питав у Лариси, чи нічого не потрібно, навіть коли в самому гаманці було напівпорожньо.

Тепер, коли похоронні дні промайнули, в мене на серці тримається осад образи. Я би ще зрозуміла складні обставини, якби вони чесно зізналися, що немає можливості приїхати, чи пояснили щось важливе, а так… Схоже, це просто небажання докладати зусиль. У селі, може, люди звикли інакше. Для нас це природно — виручати одне одного у важкий час, не залишати родичів на самоті зі скорботою.

Попереду — дев’ять днів після відходу Петра, і я навіть не впевнена, чи хтось із них приїде. Невістка телефонує рідко, а про сватів я взагалі мовчу. Вони навіть букету квітів не передали через Ігорка. Сумно бачити, як розсипається те, що мало б триматися на взаємоповазі та вдячності.

Може, я надто гостро реагую, та хіба ж це не прикро? Адже коли людина відходить у інший світ, найперше, що ми можемо зробити, — це провести її з гідністю. Петро заслуговував на теплі слова й присутність близьких.

Я багато думаю про те, чи варто вирішувати цю ситуацію розмовою, чи краще відпустити образу і не зачіпати цю тему. Але злість, що застрягла під серцем, не дає мені спокою. Я не хочу втрачати онука і псувати стосунки з невісткою — у мене ж, окрім дочки, є й онук, якого я дуже люблю. Та водночас не можу змовчати, коли мене неприємне таке ставлення.

Завершую цю нелегку розповідь і хочу поставити вам, дорогі читачі, кілька запитань: Як би ви вчинили на моєму місці, коли найрідніші люди, здавалося б, відвертаються у найважчий момент? Чи варто мені наполягати на серйозній розмові з невісткою та сватами?

Чи все ж краще берегти здоров’я і тримати свої почуття при собі, чекаючи, що час усе розставить на місця?

Джерело