Як тільки ми провели Олену, мою дружину, в останню путь, моя теща лишилась жити у нас. Спочатку ненадовго, потім – надовго. А далі я сам уже не знав, чи ми живемо разом, чи просто терпимо один одного. Але мій син Сашко почав називати її мамою. Я мав щось сказати. І не сказав

Як тільки ми провели Олену, мою дружину, в останню путь, моя теща лишилась жити у нас. Спочатку ненадовго, потім – надовго. А далі я сам уже не знав, чи ми живемо разом, чи просто терпимо один одного. Але мій син Сашко почав називати її мамою. Я мав щось сказати. І не сказав.
Я не забуду той день. Не через прощальну церемонію — це було наче в тумані. А через тишу після. Порожня квартира, в якій лишився тільки я і семирічний Сашко.
Ну і Ірина. Моя колишня теща. Хоча якось язик не повертався сказати “колишня”. Вона варила нам супи, гладила дитині футболки, стелила мені ліжко, але ні разу не сіла поруч.
– Ти їв? – це був єдиний щоденний діалог між нами в перший місяць.
– Їв, – відповідав я. Навіть якщо не їв.
Сашко мовчав більше. Він не плакав. Ні в перший день, ні на десятий. Просто став… тінню. Малював якихось чоловічків із сумними очима. Одного разу я знайшов малюнок, де був я, він і якась жінка з коротким волоссям. Я спитав:
– Це мама?
– Це бабуся, – спокійно відповів він.
Я завис.
Ввечері я зайшов на кухню. Ірина сиділа за столом з горнятком ромашкового чаю. У світлі лампи її обличчя здавалося ще блідішим.
– Ти знаєш, що він називає тебе мамою? – запитав я.
Вона не здивувалась. Лише підняла брову:
– А ти думав, як він має справлятись? Він не розуміє, чому ти весь час мовчиш.
– Я не мовчу. Я думаю, як жити далі.
– А він живе вже зараз.
Я сів. Я не мав сил сперечатись. В її словах було щось більше за правду – було розуміння.
З того вечора ми почали говорити більше. Про Олену. Про Сашка. Про те, що не встигли сказати. Іноді ми просто сиділи мовчки, але вже не ворожо. Спільна печаль — це як застуда в одному будинку: її не уникнеш, тож краще грітись разом.
Минуло два місяці. Ірина ще жила з нами. Вона вже не була просто бабусею, не була й жінкою, яку я боявся. Вона стала… частиною ритуалу. Як чай на ніч. Як світло в коридорі, що горить до ранку.
Одного вечора я не витримав:
– Іро, ми що, стали родиною?
Вона поклала ложку на стіл, довго дивилась мені в очі і сказала:
– Ні. Ми стали човном. У нас спільне море.
Після тієї розмови ми почали сидіти ближче. Не навпроти, а поруч. Плече до плеча. Я відчував її тепло. Її дихання. Її погляд на своїх руках. І щось у мені зрушилось. Не любов. Не бажання. Просто щось. Що давало змогу не зламатися.
– Вова, – сказала вона одного вечора. – Я іноді ловлю себе на думці, що мені добре з тобою. А потім мені соромно.
Я мовчав.
– Тобі соромно?
– Не знаю. Мені не болить так, як раніше. І я не знаю, це добре чи погано.
Я взяв її долоню. Вперше. Вона не вирвала. Навпаки – стисла. Ми сиділи так довго. І цього вечора вона залишилась у моїй кімнаті. Між нами нічого не було. Ми просто лежали. Бо іноді це більше… Особливо коли на душі шкребуть кішки.
Потім були тижні спроб зрозуміти, що між нами. Ірина прибирала мої сорочки з сушарки. Я готував їй каву вранці. Сашко почав питати:
– Тату, бабуся тепер твоя дівчина?
Я не знав, що сказати. Посміхнувся.
– Бабуся просто дуже нас любить, – відповів я.
Але в душі я знав: це вже не просто турбота. Це щось інше. Щось небезпечне. Бо вона – мати моєї дружини. А я – її зять. Був. І вже ніби ні.
Одного вечора я сказав:
– Нам треба це зупинити.
– Чому?
– Бо ми ламаємо щось святе.
Ірина кивнула. А потім сказала:
– А якщо ми вже зламані?
Ця фраза не виходила з голови ще тижні.
Весна принесла сонце і запитання. Люди почали приходити в гості. Сусіди. Родичі. Один з дядьків шепнув мені:
– А Іра що, тепер у тебе? Хлопче, ти з глузду з’їхав?
І я зрозумів – я знову боюсь. Не того, що ми робимо. А осуду. Людей. Суспільства.
Того вечора я запитав Ірину:
– А що буде далі?
– А що ти хочеш, щоб було?
– Я не знаю. Я просто не хочу втратити тебе.
– То не втрачай. Але й не обманюй себе. Ми – це не кохання. Ми – це порятунок.
Сашко якось підійшов до мене після школи і сказав:
– Тату, я знаю, що мама не повернеться. Але бабуся теж хороша. Можна вона буде тут жити завжди?
Я обійняв його. І заплакав. Уперше з дня похорону.
Це не історія про любов. Це історія про біль. Про те, як двоє дорослих людей, які втратили найдорожче, знаходять одне в одному не спасіння, а притулок.
Можливо, так не мало бути. Можливо, ми обидвоє зраджуємо її пам’ять. А можливо, ми просто живі. І намагаємося залишитись такими.
А тепер я хочу спитати вас, друзі. Що б ви зробили на моєму місці? Чи є межа між підтримкою і зрадою? І чи має право на існування те, що народилось не з кохання, а зі скорботи?