«Валити треба, поки не пізно, і на розлучення подавати, — подумав Ярослав одразу, як тільки довідався, що Люба з роботи пішла. — І чим швидше я це зроблю, тим краще. Зволікати не можна. Сьогодні вона з роботи пішла, заробляти перестала, а що завтра? Вона весь день вдома сидітиме і нічого не робитиме? Так чи що? А я один повинен за все розплачуватися? Ні. Ми так не домовлялись».

— Ти чого такий сумний, Славік? – запитала Люба. — Занепокоївся через те, що я перестала заробляти?

— Ти ж знаєш, — роздратовано відповів Ярослав, — що твоя зарплата мене не цікавить. І причина мого поганого настрою в іншому.

– У чому?

“Скажу їй усе зараз, — думав Ярослав, — чого тягнути? І так все ясно.”

— Причина мого поганого настрою в тому, що я тебе більше не люблю, — рішуче відповів Ярослав. — І вважаю, що нам слід розлучитися.

– Не любиш? – здивувалася Люба. — Що ж це виходить? Ти мене розлюбив?

— Так, Люба, я тебе розлюбив.

– І як давно?

— Та ось зараз і розлюбив.

— Чому?

— А сама не здогадуєшся?

– Ні.

— А ти подумай. Що ти мені щойно сказала про свою роботу?

– Що звільнилася.

— І які ще можуть бути запитання, Люба? Ти перестала заробляти! І немає нічого дивного, що моє до тебе ставлення змінилося не на краще.

– Відразу змінилося?

— А як ти хотіла, Люба? У мене все завжди відразу. І будь-які проблеми я звик вирішувати швидко. Не затягуючи. Коротше, жодного кохання між нами більше немає.

— Ти мене розлюбив за те, що я перестала заробляти? – запитала Люба.

Ярослав відчув сильне роздратування.

— А хіба тебе це дивує?

– Так.

— Я правильно розумію, Люба, що, на твою думку, цього недостатньо? — рішуче промовив Ярослав.

— На мою думку, недостатньо.

– Тобто, ти думаєш, що чоловік може розлюбити жінку, тільки якщо зустрів іншу? Так?

– Приблизно так.

Ярослав зобразив на обличчі гірку усмішку.

— Погано ж ти про нас думаєш, Люба, — сказав він.

Люба важко зітхнула.

— Тільки давай не драматизувати! – сказав Ярослав. — Обійдемося без цих твоїх зітхань. Домовились? Любов пройшла. І з цим уже нічого не вдієш. Це життя. Таке трапляється у кожній родині. Рано чи пізно. От і до нас дійшла черга.

— А як діти? – запитала Люба.

– Які ще діти? – не зрозумів Ярослав.

«Дітей мені тільки не вистачало, — злякано подумав Ярослав. — Вона, що, вже на когось чекає».

— Про яких дітей ти кажеш, Люба?

— Про якмх ми мріяли?

Зрозумівши, про кого йде мова, Ярослав заспокоївся.

— Ах, ці діти, — полегшено зітхнувши, промовив він. — Забудь про них. І взагалі! Я не розумію, як ти можеш у такій ситуації мріяти ще про якихось дітей. Може, ти вирішила на мене одного покласти відповідальність за їхнє матеріальне забезпечення? Так от, Люба, одразу попереджаю, що нічого в тебе з цим не вийде. Я не такий наївний, як ти гадаєш. А крім того, я не хочу, щоб мої діти виховувалися у злиднях. Зрозумій, сім’я, в якій заробляє лише один батько, це, на мою думку, ненормально.

— Зараз багато сімей так живуть.

— Нічого подібного, — впевнено відповів Ярослав. — Ніхто вже не живе. Це анахронізм. Пережиток старовини. У сучасних сім’ях на рівних працюють і чоловік, і дружина. Більш того! Сьогодні жінки повинні заробляти навіть більше за чоловіків.

– Повинні?

– Повинні! Їм все для цього дано. Жінки навіть живуть довше за чоловіків, я про це прочитав у якійсь науковій статті. І тому працювати більше чоловіків і більше заробляти — це їхній прямий обов’язок.

— А якщо я знову влаштуюсь на роботу? І знову багато зароблятиму? Ти мене знову покохаєш?

— Якщо, якщо, — сердито промовив Ярослав. — Ти спершу влаштуйся на роботу, Люба. І почни заробляти. А вже потім про кохання мрій. А інакше, навіщо даремно мовою молоть? Правильно?

Ярослав глянув на годинник.

— Коротше, Люба, я заговорився з тобою, — сказав він. — Настав час мені. Збери мої речі.

– І до кого ти підеш?

– Чесно?

– Чесно.

– До Надії піду.

– Це хто?

— Ти її не знаєш, Люба. Дуже гарна жінка. Ми зустрічаємося, і таке інше. Вона вже давно мене кликала. Але якось не було приводу. Тепер привід знайшовся.

— Адресауїї мені даси?

— Навіщо тобі її адреса?

— Так я твої речі зберу і одразу їй відправлю.

— Це ти правильно вигадала, Люба. Так і зробимо. Я тобі її адресу на телефон скину. А ти, коли всі мої речі збереш, одразу їй і відправиш. Домовились?

– Домовились.

— Отже, розлучаємося по-доброму?

– По-доброму.

— Без претензій та скандалів?

— Ну, які можуть бути претензії та скандали, якщо кохання минулося.

– На розлучення подаси ти чи я?

— На розлучення я вже подала, Ярославе.

– Як подала? Коли ж ти встигла?

— Ще два роки тому. Відразу, як ти вперше не прийшов додому ночувати і не розповів, де був. Я тобі навіть більше скажу, Ярику. Нас уже давно розлучили.

– А що ж ти мені тоді тут?

– А чого я тут? Ти подзвонив, спитав, як у мене справи, я тобі відповіла, що з роботи пішла. А ти сказав, що мене розлюбив. Розповів про Надію. І що до неї йдеш. А я просто поставила тобі кілька запитань. З ввічливості. Щоб розмову підтримати. А ти що подумав?

— Я подумав, що ти хочеш мене повернути.

— Навіщо ти мені потрібний, Ярик? Адже я вже одружена.

– Одружена? Коли ж ти встигла? Ах да. А з роботи чомусь звільнилася?

— Дитину чекаю, — відповіла Люба. — Чоловік вимагав, щоб я звільнялася і сиділа вдома. Сказав, що його зарплати на всіх вистачить, а йому моє здоров’я та здоров’я дитини дорожчі.

— Треба ж, — здивувався Ярослав. — Дивний у тебе чоловік, Люба.

– Дивний? – перепитала Люба.

— Несучасний якийсь, — впевнено відповів Ярослав. — Будь з ним обережнішим. Від такого не знаєш, що й чекати.

– Добре. Обережніше. А ти як? Ти зараз де?

– Зараз я на роботі.

– А живеш де? У Наді?

— Ні, Люба. Не в Наді. Я зараз у нашому заводському гуртожитку живу. Але іноді заходжу до Віри.

– До Віри?

– Ти її не знаєш. Дуже гарна жінка.

— А як вона з Надею?

— Віра? Так вона про Надю нічого не знає. Але я їй сьогодні ж скажу, що між нами все, і я йду до Наді. Ти ж мене знаєш, Люба, я чесна людина. І звик все вирішувати швидко.

– Ну все, чесна людина, – сказала Люба, – давай прощатися. Чоловік із роботи повернувся.

Ярослав вимкнув телефон і подивився в далечінь.

«Кому б подзвонити, — думав він, — Вірі? Чи Надії?»

Ярослав вирішив спочатку подзвонити Наді. Щоб попередити про свій приїзд. І про те, що до неї незабаром привезуть його речі.

— Як у тебе справи, Надя? — весело спитав він. – заміж ще не вийшла? Дитину не чекаєш? З роботи не звільнилася?

Ярослав вирішив дотримуватися жартівливого тону. Того ж чекав і від Надії. Очікування не справдилися.

– Вийшла, – серйозно відповіла Надія. – Пів року назад. І на дитину чекаю. І з роботи також звільнилася. А ти навіщо подзвонив?

— Просто, — відповів Ярослав. — Привітати хотів.

Ярослав не став нічого говорити і набрав у телефоні номер Віри.

– Віра? Це я. Як ти? Із роботи випадково не звільнилася? Ах, звільнилася? Ну треба ж! А коли? Місяць тому. А чому? Хоча, стій. Дай вгадаю. Заміж вийшла і дитину чекаєш? Вгадав? Ну ось бачиш. Інтуїція! Та ні, нічого. Я так. Просто дзвоню. Щоби привітати.

Ярослав подзвонив Любі.

— Слухай, Люба, ти поки що не відправляй мої речі до Надії. Вже відправила? Та ні. Нічого. Просто.

Ярослав подзвонив Наді.

— Надя, це знову я. Тобі зараз мої речі привезти мають. Вже привезли? Рюкзак? Все правильно. А подивися, що там у рюкзаку. Перерахуй, будь ласка. Рибальські снасті, так, лобзик, апарат для випалювання, молоток, цвяхи, банку з шурупами, з ковзани, лижні черевики.  Все правильно.

Надя, у мене до тебе буде одне прохання. Нехай рюкзачок поки що в тебе побуде? Можна? Не можна? Чоловік не дозволяє? Ти обережніше із чоловіком, Надя. А за рюкзачком я сам під’їду. Ти його поклади в якесь затишне місце. Де він лежатиме? Біля сміттєпроводу? А це не небезпечно? Кажу, не вкрадуть рюкзачок-то? У мене там дорогі речі. Я все зрозумів, Надя. Спасибі тобі.

Ярослав вимкнув телефон і знову подивився в далечінь. Він мав довгий шлях з одного кінця міста в інший. Але Ярослава це не лякало. Він почував себе по-справжньому щасливою людиною.

«Мені дуже пощастило в житті, — думав Ярослав, — адже на місці їхніх чоловіків міг бути і я. З усього видно, що Всесвіт любить мене. Інакше я не можу пояснити диво, яке вберегло мене від Наді, Віри та Люби».

КІНЕЦЬ.