У нас сім’я була небагата, але дуже дружна.

Мама з татом, хоча нам з сестрою могли дати досить таки небагато, але вони дуже любили нас і старалися багато часу нам приділяти, скільки могли, адже вони багато й працювали.

Ми з сестрою росли в турботі та любові своїх батьків, тому я вважаю, що ми мали щасливе дитинство.

Роки минали швидко, час спливав.

Як тільки я вийшла заміж, то поїхала жити в місто.

Там в мого чоловіка була квартира, яку він придбав ще до одруження.

Звісно, що ми стали жити саме там, і я раділа, що ми маємо власне житло, я завжди мріяла жити в місті.

А моя рідна сестра Ольга, коли закінчила навчання в місті, повернулася жити в село до мами й тата.

Там Ольга згодом знайшла роботу, так і осіла в селі.

Всі ці роки, що сестра жила з мамою й татом, вона була опорою для старіючих батьків, розрадою їх і підтримкою, адже саме вона була поруч.

А на старості років – стала надією та справжньою підтримкою для них.

Ми з чоловіком, звісно, про батьків ніколи не забували.

Ми часто приїжджали до них, як тільки випадала нагода, постійно допомагали на городі в сезон, привозили продукти.

Але, я розумію, що одна справа навідуватися до стареньких батьків, а інша справа – щодня з ранку до вечора бути з ними в прості і непрості часи, щодня турбуватися про них і допомагати в усьому.

Жіноча доля та особисте життя в моєї сестри, на жаль, не дуже склалася.

Заміж Ольга не вийшла, тому батьки були її сім’єю, вони добре жили разом.

Згодом пне стало нашого тата, на жаль, мама після того довго лежала, сестра доглядала її 2 роки, так турбувалася про неї, як дитину малу.

Та, не минуло й часу багато, як наша матуся полинула згодом за нашим батьком.

Як тільки ми попрощалися з нашою мамою, я пішла і відразу написала відмову від спадку, від батьківської хати та обійстя, щоб все залишилося Ользі.

В мого чоловіка навіть жодних питань не виникло з цього приводу.

Чоловік все прекрасно розумів і з усім погоджувався, вважав, що це єдине правильне рішення, іншого просто й бути не може.

Це було справедливо, ми обоє знали це і все розуміли.

Ольга тоді оформила спадщину і ми заспокоїлися.

Наче все було добре в нашій родині.

Аж раптом моя донька дізналася, що від бабусиної хати нам нічого не залишиться.

А, відповідно, і їй нічого з тої хати не перепаде.

Вона розраховувала, що тітка Ольга сплатить нам частину за хату і донька за ці гроші купить автомобіль з чоловіком.

Я їй пояснювала, що це не по-людськи, адже моя сестра доглядала бабусю і дідуся і то її хата.

Та донька й слухати мене не хоче, образилася, тепер навіть нам не телефонує з батьком.

Та я не шкодую по свій вчинок, вважаю, що правильне рішення зробила.

Надіюсь, що згодом моя донька колись зрозуміє, що була не права.

В житті гроші та автомобіль не головне.

Невже так можна, як донька моя хоче?

КІНЕЦЬ.