Мій колишній чоловік нещодавно влаштував мені справжню дитячу істерику, бо дізнався, що виходжу заміж. Йому не вистачало тільки по підлозі кататися і битися кулачками об підлогу.

Ми в розлученні вже п’ять років. За цей час він сам встиг одружитися і мати ще одну дитину, і я ні слова йому тоді не сказала, бо це його життя.

Тепер виходжу заміж я, і чоловіка з цього приводу просто корежить. Якими словами він мене тільки не називає, які тільки претензії не висловлює.

А здавалося, що так добре розійшлися. Одружувалися під напливом емоцій, які за рік шлюбу швидко розвіялися в дим. Ще рік намагалися вжитися разом, ще й я завагітніла.

Потім два роки один одного терпіли, розуміючи, що це якийсь кошмар, і все життя так провести ми не хочемо точно. Тож вирішили розійтися. Мирно все вирішили щодо майна, аліментів, зустрічей чоловіка з дитиною, ніяких розбіжностей не було, розійшлися, так би мовити, друзями.

За п’ять років, що ми розлучені, ми з батьком моєї дитини підтримували нормальні стосунки. Цьому не завадила ні поява у нього жінки, ні його весілля, ні народження нової дитини.

Мене це все не стосувалося, тому що це його особисте життя, спілкування з сином це не відбивалося, тож жодних проблем не було.

Два роки тому у мене також з’явився партнер. Ми з моїм чоловіком довго придивлялися один до одного, я знайомила його з сином, довго дивилася, чи не виявиться згодом якась така погана риса характеру стосовно мене чи моєї дитини.

Рік ми разом живемо. Для мене це показово, тому що побут чудово демонструє людям, чи зможуть вони ужитися. Тим більше коли вже є дитина. Тому що одна справа перетерпіти дратівливу дитину пару годин на кілька днів, зовсім інша жити з дитиною під одним дахом, брати участь у його житті.

Мій чоловік усі перевірки пройшов. Мій син не називає його татом, бо є рідний, але все одно він чудово спілкується з моїм чоловіком.

Коли мені було зроблено пропозицію одружитися, я запитала сина, що він думає про це. Син відповів, що дядько Сашко нормальний, тож нічого проти не має.

Виявилося, що я запитала не всіх. Треба було ще колишнього чоловіка дозволу на шлюб попросити. Принаймні, він поводиться саме так.

Те, що я живу із чоловіком, він знав. Ні я, ні син із цього таємниці не робили. І чоловіка це влаштовувало, жодних претензій мені не висловлювалося.

Але варто було завести мову про весілля, як колишній чоловік дуже зацікавився цим питанням. Почав обурюватися, що я вирішила налагоджувати особисте життя.

– Як ти можеш одружитися? Ти ж мати! Ти маєш думати про дитину! – репетував мені колишній чоловік.

А до чого тут мій статус матері і мій вихід заміж? Я не зрозуміла. А чоловік щось незрозуміле бубонів, що я приділятиму час мужику, а повинна дитині.

Я почула це марення, сказала колишньому чоловікові, куди йому з його цінними думками йти, після чого колишній почав мені говорити всякі гидоти.

– Окей, якщо ти вважаєш, що я така погана, може, хочеш забрати сина до себе? Ні, тоді замовкни і відвали від мене, – вирішила я швидко закрити суперечку.

З того часу у нас почалися проблеми з аліментами, а я розчарувалася в цій людині. Начебто був адекватний, а тепер ніби розумом рушив.

КІНЕЦЬ.