– Як ти міг одружитися і мого дозволу не спитати? Що це за дівка? Ти її на вулиці знайшов? – Моє перше знайомство зі свекрухою було зовсім не таким, як очікувала

З Миколою я познайомилась, коли мені було 32 роки. Я – зріла самодостатня жінка, маю гарну роботу. Він також не хлопчик, 37 років. Нещодавно придбав квартиру. Знаю, що раніше з мамою жив.

Мене постійно дивувало, як такий гарний чоловік не одружився раніше. Та нещодавно я все зрозуміла.

Ми з Миколою зустрічалися всього кілька місяців. коли раптом він запропонував:

– Олено, що нам вже чекати. Ходімо до РАЦСу й оформимо відносини. Ми не молоді, нащо нам те весілля.

– А чом би й ні! А мамі твоїй повідомимо? Все ж ти нас навіть не познайомив!

– І не треба. Вже якось потім. Нехай це буде лише наш день, особливий.

Взагалі я полюбляю спонтанність. Тому ця ідея мені дуже сподобалась.

Наступного ж дня ми розписалися, уклали шлюб за один день, як це зараз називають.

Усе було чудово і просто. У футболках і джинсах. Микола придбав мені ромашки. А потім ми поїхали в гори та провели там надзвичайні вихідні. Повернувшись, вирішили приїхати до мого чоловіка додому.

І ось заходимо ми у квартиру, а там якась жінка.

Я зрозуміла, що це моя новоспечена свекруха. А вона, вочевидь, гадки не мала, хто я.

– Миколо, де ти був. Я тебе шукала. – спитала вона.

– Відпочивав у горах.

– Добре, скажи своїй подрузі, нехай йде. Нам треба поговорити.

– Мамо, це не подруга, це моя дружина – Олена! Ми кілька днів тому розписалися.

– Як ти міг одружитися і мого дозволу не спитати? Що це за дівка? Ти її на вулиці знайшов?

– Вибач, я збирався вас познайомити.

І тут мого Миколу підмінили. Він поводився наче школярик, який виправдовується за погану поведінку.

І слова не сказав, аби мене захистити. Тоді я не витримала і встрягла в розмову.

– Це якось не виховано – говорити про мене, наче мене тут і нема. Я не дівка і не з вулиці. Ми дорослі люди й вирішили одружитися.

– О, та вона ще й хамовита? Миколо, чи ти не бачиш, що вона тобі не підходить? Хіба ж так можна. Казала тобі, щоб на Марині одружився. Але хто ж матір слухає.

Цього я вже не витримала. Просто пішла додому. Думала, що чоловік дожене мене і перепросить. Та він цього не зробив.

Зателефонував лишень наступного дня. Почав щось бубоніти:

– Розумієш, моя мама – не проста людина. Їй важко, вона звикла усе контролювати. Я запросив її в ресторан. Ходімо усі разом і я тебе нормально познайомлю.

Я погодилась, адже це питання треба було вирішити.

На вечір усі ми зустрілися.

Микола приніс квіти, але подарував їх не мені, а своїй мамі. Далі ми сіли вечеряти.

Увесь час чоловік розпитував свекруху, чи їх добре, чи смачно, чи все подобається. А вона лише шукала недоліки в усьому. Згодом почала розмову:

– Ти знаєш, скільки дівок намагалися моєму Колі голову задурити. Усі хитрющі такі. Але я їх наскрізь бачила й очі синові відкривала.

– Це, мабуть, тому від досі не одружений?

– Звичайно, бо не треба абияку дружину.

– А ви не боялися, що взагалі один залишиться?

– Та подивись на Миколу. Такий гарний і розумний ніколи один не буде. Йому достатньо лишень кліпнути – і знайде наречену.

Надалі уся наша розмова була вихвалянням Миколи. Потім свекруха пояснювала, що усе це лишень її заслуга.

Тому син не мав права одружуватися. Врешті вона заявила:

– Я добре подумала і даю тобі пів року. Якщо доведеш, що ти гідна партія для Миколи – залишишся. Як ні – розлучитесь.

Мій чоловік мовчав і наче з усім погоджувався.

А в мене в грудях все кипіло. Такого приниження я аж ніяк не очікувала. Це я ще не знаю, чи хочу бути з ним і його дивакуватою мамою.

Я повернулася додому і довго думала. Можливо слід одразу розлучитися? Порадьте, що мені робити? Як бути?