– Як розлучення? Мамо, ви ж 30 років разом! А що далі? Та й що люди скажуть?

Дочка не могла повірити у новину – батьки після стількох років шлюбу вирішили розбігтися, наче нічого й не було.

Квартира була невелика – одна кімната, кухня, коридор і балкон, що виходив на сусідню багатоповерхівку. Звичайна хрущовка в спальному районі міста. Але саме тут Галина й Сергій прожили разом майже тридцять років.

Вони одружились молодими. Спочатку була романтика, великі мрії – жити для себе, подорожувати, відкладати на кращу квартиру. Але потім з’явилися діти – син Тарас і донька Марічка. І стало не до мрій.

– Потім буде час для нас, – часто казала Галина. – Зараз головне – діти, їхнє майбутнє.

Сергій погоджувався. Працював на заводі, потім підробляв – ремонти, сантехніка, що давали – те й робив. Галина працювала медсестрою в поліклініці, тягнула на собі дім, уроки дітей, приготування. Вони обоє старалися. Але жили поруч, а не разом.

Тарас підріс і пішов в армію, потім влаштувався на роботу, зняв квартиру. Марічка – вивчилася в університеті, потім заміж вийшла. Вони рідко приходили, все менше дзвонили. Кожен мав своє життя.

А квартира залишилася. Та сама однокімнатна. Тільки тепер у ній жили двоє чужих людей. Без сварок, без гучних розмов – між якими панувала дивна тиша.

Дружина інколи намагалася її порушити, хотіла щось змінити, але їй це не вдавалося.

– Я зварила борщ, – сказала якось Галина.

– Добре, – відповів Сергій, не відриваючи погляду від телевізора.

І так щодня. Вони не сперечалися. Але й не жили як належить родині. Просто звикли. До тиші, до окремих ложок, до своїх кутків у кімнаті.

Одного вечора, коли за вікном лив дощ, а телевізор мовчав, Галина сиділа на кухні з чашкою чаю. Сергій мовчки зайшов, налив собі кави і сів навпроти. Вони сиділи довго, кожен у своїх думках.

– Слухай, Сергію… – почала вона несміливо.

– Що?

– А ти ще хоч щось відчуваєш до мене?

Він підняв очі. Здивовано. Мовчав.

– Бо я вже давно не відчуваю нічого. Я навіть не пам’ятаю, коли ми востаннє були разом – не фізично, а от… душею.

– Та ми ж разом живемо, – знизав плечима він. – А що ти хочеш?

– Жити, Сергію. А не тягнути. Я втомилась.

Він зітхнув. Не сварився. Не сперечався. Просто сказав:

– І я втомився так жити.

Того вечора вони поговорили вперше за багато років. Без образ. Без докорів. Просто чесно. Про все: про те, як звикли жити «для дітей», як втратили себе, як відклали мрії на потім, як “потім” ніколи не настало.

– Ми разом, але кожен сам по собі, – сказала Галина. – І це найстрашніше.

Через кілька тижнів Сергій зібрав речі й переїхав на орендовану квартиру. Невелику, скромну, але окрему. Галина залишилася в тій самій однокімнатній, але вже ніби в іншому житті.

Діти здивувалися. Тарас приїхав:

– Мамо, ви ж усе життя разом. Нащо тепер розходитись?

– Бо ми давно не були разом, сину. Просто жили поруч.

Марічка плакала:

– Мамо, ви така гарна пара були…

– Ми були. А потім стали сусідами.

Було боляче, страшно, самотньо. Але інакше – ще страшніше. Бо в душі вона вже давно залишалася наодинці. Просто тепер це стало зовні.

Галина почала вранці вставати не для когось, а для себе. Сіла на дієту, почала ходити у парк. Навіть пішла на курси малювання. Їй було 56, і вона вперше в житті дозволила собі робити те, що хотіла.

Сергій теж змінився. Більше часу проводив на свіжому повітрі, почав зустрічатися з давніми друзями. Навіть поїхав у санаторій.

І коли вони випадково зустрілися через пів року на зупинці, просто посміхнулись одне одному.

– Як ти? – запитала вона.

– Нормально. А ти?

– Живу, – відповіла.

Вони стояли мовчки. Але в цій тиші вже не було болю. Була повага. І легкий жаль за роки, які можна було прожити інакше.

Іноді люди тримаються разом лише тому, що звикли. Але звичка – не любов. Коли в стосунках лишається лише тиша й побут, краще чесно подивитися одне одному в очі й запитати: “Чи ти ще є в моєму житті, чи просто в кімнаті?”

Бо жити поруч – не те саме, що жити разом.

А як ви ставитесь до розлучень в такому віці? Чи не запізно проживши 30 років у шлюбі щось змінювати, адже старість не за горами?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело