Коли росли ми з братом, довкола панували “святі дев’яності”. Жити було цікаво, але важко. Мама з татом пропадали на роботі і на наше виховання у них просто не вистачало часу. Головне, щоби були ситі, одягнені і нікуди не влипали, а все інше вже як вийде.

У нас із братом, з яким різниця в два роки, він старший, виходило зі змінним успіхом. Зате вже самостійності сьорбнули повним ополоником.

Ми з братом і хворіли самостійно, і в лікарнях одні лежали, і в школу зі школи самі ходили, гуляли з ключем на шиї, років із шести могли самі себе прогодувати, якщо в холодильнику щось водилося. До десяти років самі варили суп, смажили картоплю і навіть млинці пекли.

Було звично самим розбиратися у своїх справах та проблемах. В батьків тоді були інші турботи. У наших батьків була мета не дати нам померти від голоду та холоду, і в них це виходило.

А ми намагалися до батьків з дурницями не лізти. Якщо могли вирішити проблему самі, то робили це, а до мами та тата зверталися лише в крайніх випадках, коли без їхнього втручання вже взагалі ніяк не було.

Це не добре і непогано, що ми жили у такому режимі. Просто така була обстановка – батьки займаються важливими справами, а діти дуже швидко вчаться самостійності.

На початку двохтисячних справ стали вже набагато краще. Тато влаштувався на добру роботу, мама пішла в декрет і народила Олену, молодшу сестру.

Мабуть, у сестру мама вирішила вкласти всю невитрачену турботу, увагу та занудство, яке не встигла виплеснути на нас із братом. Час уже був спокійний, тато забезпечував сім’ю всім необхідним, ми з братом були досить дорослими та автономними, тож мама розчинилася в сестрі.

Ми з братом за тим, як росла сестра, спостерігали з подивом, десь і з жалем, десь із заздрістю. Але жалю таки було більше. Нам здавалося, що у квітки під ковпаком більше свободи, ніж у нашої сестри.

Мама не підпускала її ні до раковини, щоб вона не розбила під час миття тарілку і не порізалася, ні до плити, бо дитина могла обпектися. Навіть чай сестра сама собі не наливала, бо мама боялася, що вона його впустить і ошпариться.

Скрізь мама Олену водила за ручку, одну нікуди не відпускала, постійно вимагала, щоб ми про неї дбали, їй допомагали та оберігали, ніби сестра кришталева і може будь-якої миті просто розсипатися в крихту.

Тато, який у молодшій дочці теж душі не чув, дивився на речі об’єктивніше і намагався маму якось напоумити, але в нього не вийшло. Вони кілька разів сильно поскандалили, а потім тато просто махнув на все рукою та вирішив, що його справа – забезпечувати сім’ю, а вихованням нехай займається мама.

Мама і продовжила займатися так, як вважала за потрібне. Не дивно, що від такого виховання сестра виросла безпорадною, як новонароджене кошеня. До своїх двадцяти років вона максимум, що вміє, то це налити собі чай і зробити бутерброд, за умови, що хліб, сир та ковбаса вже будуть у нарізці. З побутових приладів товаришує тільки з чайником та мікрохвильовою піччю. Ні пральна машинка, ні пилосос їй непідвладні.

Олена у свої двадцять років не може сама себе обслуговувати. Вона не знає, який шампунь їй підходить, що в неї з групою крові, чим хворіла у дитинстві. У поліклініку вона все ще ходить із мамою, бо там злі тітоньки, які можуть дівчинку образити.

Мабуть, у самої сестри характер народження м’який, а тут ще й мамине виховання, яке з неї зовсім плюшеву іграшку зробило. Я не уявляю, як вона влаштовуватиметься на роботу, і як потім там працюватиме. Маму туди ніхто не пустить.

А сама мама, мабуть, уже зрозуміла, що вона не вічна, а доньці потім якось далі жити. Але замість того, щоб почати якось навчати дочку самостійності, хай навіть і з таким запізненням, вона вирішила сісти на нас із братом.

– Ось я вам що скажу, ви сестру не кидайте. Вона ж зовсім загубиться в житті, вона ж нічого не знає, – каже мама.

Ну так візьми і навчи, але ж ні. .

Ми з братом хоч уже й маємо свої сім’ї, звісно Олену не покинемо. Але й бігати за нею так, як бігає мати, ніхто не стане, це сто відсотків. Пробували кілька разів уже зараз її витягнути з її “черепашки”, але мама відразу ж губила всі починання на корені. Мовляв, нема чого над дівчинкою знущатися.

Я маму не розумію. Сама бачить, що наробила, і замість того, щоб виправляти, продовжує те саме робити. Кому вона краще робить своєю поведінкою? Вже точно не Олоні.

КІНЕЦЬ.