Маргарита підійшла до маминої кімнати, і раптом їй здалося, що там, за дверима, її мама плаче. Вона навіть зупинилася від несподіванки перед дверима.

Як же так, адже вона для мами все робить, аби та була щаслива!

Невже вона в чомусь себе обділеною відчула? Ох вже ці старенькі, вічно їм все не так, ображаються без жодного приводу.

Настрій у Маргарити від цих думок зіпсувався.

А адже тільки що, в розмові зі старою подругою, вона розповідала, що її мама на старості років живе краще й не придумаєш. І чого цим стареньким завжди не вистачає?

— Свєтко, ти не уявляєш, от тепер я живу так, як все життя мріяла! Так, так, так, будинок величезний, і це не дача, а справжнісінький заміський будинок. Віктор не хотів наймати хатню робітницю, але я наполягла, ми ж можемо тепер собі багато що дозволити.

Діти виросли, роз’їхалися, у них своє життя, хоча ми їм, звісно, допомогли влаштуватися як слід. У зятя, Маринчиного чоловіка, юридична освіта, він у поліції без сну й відпочинку гарував.

А тепер він на теплому місці, директор автошколи. Зовсім інше життя й інші статки.

Маринка — психолог в елітній школі, розлучатися тепер вони вже не збираються, можна й про дитину замислитися.

А молодший наш Ярослав квартиру винаймає, неодружений поки що, він закінчує університет і вже є місце, де він працюватиме фінансовим аналітиком.

Як мама? Ой, у неї ж ювілей, і ми їй купили в подарунок круїз на лайнері з Італії. У директора нашої компанії мати в такому ж віці, вони з моєю знайомі. І директор запропонував їх удвох відправити, щоб їм не нудно було.

Ми нашій навіть вечірню сукню купили й намисто з перлів. Нехай хоч раз у житті себе королевою відчує, тим паче, що у неї шикарна каюта з балконом, уявляєш?

Я й сама б у такий круїз поїхала, та ніколи…

Наговорившись зі старою шкільною подругою, дуже задоволена собою, Маргарита хотіла ще комусь зателефонувати, але вирішила до мами зазирнути…

Маргарита ледаркою не була, вона все життя гарувала. Спочатку на селищній фабриці помічницею бухгалтера, коли ще навчалася.

Потім її покликали на інше місце, і головбух навчила, як треба працювати, щоб все було гладко, і сама в достатку.

Але тільки тепер, коли Рита й сама змогла вибитися, і чоловік її Віктор кар’єру зробив, тепер вона більш-менш задоволена тим, як вони живуть. Вони продали свою непоказну дачу й купили заміський будинок.

Двічі на тиждень до них приходить хатня робітниця Ніна. Вона пере, прибирання робить і готує на пару днів, поки господарі на роботі.

Маргарита з певних пір головний бухгалтер на великому підприємстві, а Віктор там же головний інженер, і вона задоволена тим, чого вони досягли з чоловіком…

Рита спустилася в кімнату мами, вона на першому поверсі. У мами ноги болять, їй сходами важко підійматися. Тетяну Петрівну Маргарита давно вже до себе жити забрала, одразу, як мати овдовіла й сама дуже горювала без батька.

Та й якби не мати, хто б їм з Віктором дітей допомагав виховувати, вони б самі не впоралися, мамі вони дуже вдячні…

Зате тепер Рита для мами старається, хоче для неї все, що можна зробити. І до приміського санаторію на лікування відправляє двічі на рік. І на концерти її водить, і купує мамі все, що тій заманеться.

Хоча матінка в неї зовсім проста, з села, як і сама Маргарита. Невибаглива вона, Рита їй шубу красиву купила, так мати її береже, соромиться в ній ходити.

І сукні ошатні її ледве можна змусити носити, лише коли гості або вони йдуть у кіно чи на концерт.

Та й взагалі, мати до метушні міської так і не звикла, скільки Рита не старалася.

От і заміський будинок матір налякав.

— Це ж куди стільки, цілих двісті квадратних метрів, палац просто? — жахалася Тетяна Петрівна. — А прибирання ж скільки, навіщо таке панство, донечко?

І скільки Рита її не переконувала, що будинок у них не дуже великий, мати вибрала собі найзатишнішу найменшу кімнатку на першому поверсі.

Не звикла вона шикувати, жила все життя інакше. А дізнавшись, що до них буде хатня робітниця заходити, мати й зовсім засмутилася.

Це як же чужа людина в їхньому домі господарюватиме, вони що, самі безрукі чи що?

Але потім, побачивши, скільки на роботі часу проводять і Рита, і Віктор, мати ніби змирилася. Хоча коли хатня робітниця Ніна приходить, Тетяна Петрівна досі соромиться, що хтось за нею прибиратиме.

Спочатку вона навіть тихенько перед приходом Ніни сама пил витирала, та підлогу мила, щоб та не подумала, що в домі нечупари живуть…

Маргарита ще постояла трохи біля дверей маминої кімнати, начебто більше схлипів не чутно, може, їй здалося? І рішуче відчинила двері.

Мати сиділа біля вікна у своєму улюбленому байковому халатику. Вона озирнулася, блакитні очі її з віком вицвіли, і тепер і не зрозумієш, чи вони заплакані, чи, може, просто не виспалася?

— Мамочко, ти ж ту вечірню сукню так і не приміряла, — Рита зайшла до мами з коробкою в руках, у ній лежала нова довга синя сукня.

— Та куди мені таке, доню? Хіба це для мене? Та й не знаю я, як поїду в цей круїз? Страшно якось, що я там робитиму?

Вона підняла на Риту трохи налякані очі, доньку образити боялася, та ж для неї старається.

— Мамо, ну ти ж сама мріяла плисти по океану, на красу, що є у світі поглянути, що знову не так? — обурилася Маргарита, і тут же осіклася.

Що ж вона, як на роботі з підлеглими, так з матір’ю наполегливо розмовляє? Он у неї знову очі на мокрому місці!

І Рита знову почала терпляче її вмовляти:

— Мамо, ну ти ж не сама попливеш! Ти ж матір мого начальника добре знаєш, ви з Марією Павлівною не раз до санаторію їздили. А в такий круїз багато хто мріє потрапити, а ти вередуєш! Ну-мо, давай краще сукню міряти, знімай свій старий халат!

Мати підкорилася, залишившись у простих в рубчик колготках і праній-перепраній улюбленій бавовняній сорочці. Так і стояла покірно, піднімаючи худі руки, коли їй Маргарита сукню надягала.

— Ну от, дивись, як гарно? Увечері на лайнері вогні запалають, музика заграє, а ви з Марією Павлівною як вийдете, мов пані. Ти ж казала, що в бідності жила, тож давай, надолужуй!

Маргарита застебнула на шиї мами перлинне намисто.

— Подивись у дзеркало, мамо, як гарно! Перли тебе молодять, а сукня очі твої робить як раніше синіми, — вмовляла Рита.

А мати з тугою дивилася на себе в дзеркало, погодилася з Ритою й очі опустила, стала швидше все це знімати…

— Та не хоче теща в круїз їхати, вона там себе не в своїй тарілці почуватиме, — ввечері говорив Риті чоловік. — Вона в своє село мріє з’їздити до сестри Зіни, ми ж їй давно обіцяли.

— До Зіни в будь-який момент можна поїхати, та й що ми там не бачили? Сама ж потім буде дякувати й вихвалятися, що на ювілей їй донька та зять поїздку в круїз подарували! — заперечувала Маргарита. — Що за жебрацьке мислення, вона цього варта.

— Ну як знаєш, — погодився Віктор. Він теж не дуже любив гучні заходи й життя напоказ. Але Риті видніше, це ж її мати…

Але раптом за два дні до круїзу Маргариту викликав її директор Микола Васильович:

— Ти вже вибач, Маргарито Борисівно, мати в мене захворіла, не зможе вона в круїз поїхати. Знаю, що ти розраховувала, що вони, як і до санаторію, вдвох будуть, але що я можу вдіяти?

І Микола Васильович пригнічено розвів руками…

Як же зраділа Тетяна Петрівна, що вона нікуди не попливе! Спочатку вона намагалася приховати свою радість, але потім зізналася:

— Риточко, я ж погано бачу, ну що я з цього лайнера на березі роздивлюся? По екскурсіях довго ходити ноги болітимуть, та й навіщо мені в цій сукні ввечері ходити, перед ким?

Мати ще багато доводів на радощах навела, а Маргарита спочатку хотіла розсердитися, а потім вирішила:

— Та нехай буде так, як ти хочеш, мамо! Раз твоя Зіна так далеко не в силах їздити, поїхали до неї твій ювілей відзначати. Там же вся наша рідня, ми накупимо всього для столу, гостинців сестрі твоїй та всім іншим. Ну що, поїдемо? Днів на п’ять з вихідними я точно зможу відпроситися.

Тетяна Петрівна просяяла від цих слів доньки й, не знайшовши слів, просто обійняла Риту, тихо шепочучи їй:

— Дякую, донечко, ось це справжній подарунок, а я вже стала боятися, що не побачу більше ні Зінку, ні Оленьку її, ні Вовку, та що їх усіх то перелічувати…

Зінаїда вирішила, що вона недочула, коли їм подзвонили — до них їде Ритка з чоловіком і з матір’ю в гості, ювілей Тетяни в селі святкуватимуть!

А Маргарита, приїхавши в рідне село, всім гостинців привезла, навіть дітям малим накупила, хоча не всіх їх навіть і пам’ятала…

Стіл для мами в саду накрили, ледве розмістилися там усією родиною. І тут раптом до столу Тетяна Петрівна вийшла в синій сукні, намисто з перлів на шиї, а очі сині-сині, як у молодості наче сміються.

Всі навіть ахнули:

— Ну Петрівно, ти й даєш!

— Та це донька у неї молодець, ох і Ритка!

— Та й зять Віктор хороший, видно не ображає тещу, он вона яка розряджена…

Стільки тепла й радості Рита вже давно не отримувала від спілкування. Вирішила, що на Різдво вони знову в село приїдуть, душею відпочити й з ріднею побачитися.

— Зіно, ви й до нас приїжджайте, будинок у нас великий, всіх приймемо, — обіймала сестру на прощання Тетяна Петрівна.

І було видно, що вона себе зараз чудово почуває, ну просто як пані…

P.S. Директор Маргариті незабаром зізнався, що мати його тоді не захворіла, а просто боялася в круїз поїхати.

— Скромні вони, матері наші, їм своє село й рідня більше до душі. А подарунок треба такий дарувати, щоб душу тішив, — погодилася Маргарита…

Ось так, мої любі. Виявляється, ми іноді так стараємося зробити “як краще”, а насправді людині потрібне зовсім інше.

Думаєте, що для щастя не потрібні палаци, а потрібна рідна душа й тепло родинного кола?