Олено! – гукав зранку чоловічий голос під вікном. – Олено!

«Як добре бути молодою, – подумала з ноткою заздрощів Олена, лежачи в ліжку. – У молодості тобі хлопці гукають під вікна, освідчуються в коханні, дарують квіти. Але щойно тобі за сорок п’ять… І хто вигадав, що сорок п’ять – це друга молодість?»

– Олено! – не вгавав той самий наполегливий голос. – Поглянь у вікно!

Олена глянула на годинник. Восьма ранку, а чоловік надривається. Геть не думає про людей, які ще можуть спати. Ще трохи, і хтось нервовий точно висуне голову з вікна й відповість цьому крикуну різкими словами.

Олена закрутилася в ліжку. Їй дуже закортіло встати й подивитися – що це за дивний пан з’явився в їхньому дворі. У наш час уже давно так ніхто не гукає. У всіх є мобільні телефони. Подзвонив – і кажи, що хочеш.

– Олено, я тебе кохаю!

«О, почалося найголовніше, – усміхнулася Олена. – Ця Олена, мабуть, стоїть зараз за фіранкою і крадькома дивиться вниз. Смішна… Я б уже давно відповіла… Бо ще трохи – і йому набридне гукати. І він піде, можливо, назавжди…»

У Олени зіпсувався настрій. Бо вона згадала, як рівно тридцять років тому під цим самим вікном так само лунав молодий дзвінкий голос її Тараса.

Тарас тоді щойно закінчив училище, отримав диплом й мав їхати до іншого міста – за скеруванням.

Олені, якій уже виповнилося дев’ятнадцять, той хлопець, здається, подобався, але мама вважала, що донці ще рано виходити заміж..

І коли Тарас стояв під вікнами, намагаючись до неї догукатися, Олена ховалася за фіранкою й із цікавістю спостерігала за ним.

– І чого він весь час галасує? – нервувала мама.

– Він не знає номера моєї квартири, – хихотіла Олена. – Ми ж із ним недавно познайомилися. Він проводжав мене лише до під’їзду.

– Якби захотів дізнатися, розпитав би сусідів, – бурчала мама.

– Гарненький… – зітхнула Олена.

– Олено, – гукав Тарас за вікном уже благальним голосом.

– Може, мені виглянути? – Олена глянула на маму.

– Навіть не думай, – наказала мама. – Хай старається.

– Він скоро поїде, – заперечила Олена. – Надовго. Може, я все-таки попрощаюся з ним?

– Якщо кохає, напише листа, – відрізала мама.

– Але ж він не знає адреси.

– Нічого, – усміхнулася мама. – Чоловік, що кохає, знайде спосіб дати про себе знати. Запам’ятай, доню, ти – дівчина. Кидатися в обійми з першого разу – це нижче нашої гідності.

– Олено, я тебе кохаю! – гукав тоді Тарас. – Ти чуєш мене, Олено?

– Ти чуєш, мамо? – занервувала Олена. – Я мушу виглянути.

– Тебе немає вдома, – спокійно відповіла мама.

– Олено, якщо не відгукнешся, я піду, – у голосі Тараса вчувався відчай.

Потім за вікнами запала тиша.

Олена тоді недовго переживала. Уже за пів години вона весело розповідала подружці про цю пригоду, і вони голосно сміялися.

А за день від спільних із Тарасом друзів вона дізналася, що він поїхав до Одеси.

Ще через рік до неї дійшли чутки, що хлопець одружився, і відтоді Олена про нього забула.

Сама Олена заміж так і не вийшла. Натомість це зробила мама – удруге знайшла своє щастя, переїхала з квартири й залишила доньку зовсім одну.

Спроби вийти заміж Олена, звісно, робила, але вони виявилися невдалими…

– Олено, якщо не відгукнешся, я піду! – раптом знову пролунало під вікнами. – Піду, як тоді!

Олена напружилася, насторожилася, щось підказувало їй, що треба негайно вставати з ліжка й бігти до вікна.

І вона, трохи повагавшись, пурхнула – мов та дівчинка в дев’ятнадцять років – із ліжка й кинулася на балкон.

Унизу стояв немолодий чоловік. У руці він нервово стискав троянду й очима обмацував вікна цього непривітного п’ятиповерхового будинку, намагаючись вгадати, у якій же квартирі його кохана.

– Тарасе!.. – Олена відчинила вікно й несамовито вигукнула, сама не розуміючи, що робить. – Тарасе, це ти, чи що?!..

Тарас застиг, не вірячи своїм очам, потім повільно кивнув і нарешті впізнав у жінці на балконі свою Олену.

– Олено… – Він уже не кричав, але Олена чудово його чула. – Олено, я повернувся… Я все-таки повернувся…

– Тарасе… – зітхнула Олена, і їй здалося, що земля тікає з-під ніг. – Тарасе…

– Я піднімуся? – запитав він. – Яка в тебе квартира?

– Тринадцята… – приглушеним голосом відповіла вона.

Він повільно, гордою, статною ходою, рушив до її під’їзду.

А Олена не могла поворухнутися. Вона все ще не вірила своїм очам, із острахом спостерігаючи, як утрачене щастя повільно наближається до неї.

«Невже кохання можливе з другого разу? – чомусь крутилося в її голові. – Мені ж майже п’ятдесят… Хіба таке буває?»

А в двері вже дзвонили.

І вона пішла відчиняти…