– А у нас на весіллі торт був у три яруси, – всоте повторила Лариса, розглядаючи фотографії в телефоні. – І трояндочки всі їстівні, із крему. А у вас скільки ярусів було, Наташа?

Я скривилася, помішуючи ложечкою охололий чай. Знову двадцять п’ять! Не минало й дня, щоб невістка не бралася порівнювати наші весілля.

– Один ярус, – спокійно відповіла я.

– Проте, смачний. Анатолію дуже сподобався.

– Так, – хмикнула Лариса.

– Економно так. А сукня в тебе теж… бюджетна була?

Я глибоко зітхнула, стримуючи роздратування. Три місяці минуло з наших весіль – у Віктора з Ларисою на початку червня, у нас з Анатолієм – наприкінці серпня.

І весь цей час доводилося вислуховувати нескінченні натяки та шпильки. Я згадала, як Валентина Вікторівна – свекруха – відкликала мене у бік під час чаювання після вінчання.

– Не зважай на Ларису, – тихенько шепнула вона, поправляючи серветку на столі. – Вона з тих, кому завжди мало. Хоч золотом осип – все одно знайде, до чого причепитися.

Я тоді лише кивнула у відповідь. Я й сама це вже зрозуміла – з того, як невдоволено кривилася Лариса, роздивляючись подарунки, як демонстративно відверталася, коли нас вітали.

Спочатку все було інакше. Коли ми тільки познайомилися – на весіллі Віктора та Лариси – вона здавалася милою та привітною. Жартувала, обіймала мене, називала сестричкою.

Навіть допомагала з організацією нашого власного весілля – радила фотографа, тамаду, ресторан.

Але потім щось надламалося. Може, коли дізналася, що в нас з Анатолієм буде свій особливий сценарій – не як у всіх.

Може, коли побачила наші весільні фотографії – прості, душевні, без химерних поз та декорацій.

– А пам’ятаєш, як нам дарували? – не вгамувалася Лариса, гортаючи фотографії далі. – У нас одних конвертів було сорок штук.

А у вас скільки? Тридцять? Двадцять п’ять?

– Не рахувала, – відрізала я, підводячись з-за столу. – Вибач, мені час. Толя з роботи скоро повернеться, треба вечерю готувати.

– Ну так, звичайно, – промовила Лариса з прихованою образою. – Біжи-біжи до свого золотого хлопчика. Батькового улюбленця.

Я завмерла на півкроці. Ось воно що! Значить, не просто заздрість до весілля – тут щось глибше, сімейне.

– Це ти про що? – обережно спитала я, повертаючись.

Лариса скривила губи в недобрій усмішці:

– А ти не знаєш? Вітя мені все розповів – як Толю змалку опікували, як тато йому в житті доріжку розчищав.

– Ось і зараз – тепле місце в компанії вибив, зарплата – будь здоровий. А Вітя? Вітя сам, все сам!

– Стривай-стривай, – я повернулася до столу, сіла навпроти невістки. – Ти що таке кажеш? Яке тепле місце?

– Толя три роки на будівництві працював, перш ніж його в офіс взяли. Та й то з випробувальним терміном, на мінімалку.

– Ну, ну! – пирхнула Лариса. – А хто його порадив? Хто замовив слівце?

– Ніхто не рекомендував. Сам назбирав портфоліо, сам відправив резюме. Місяць на співбесіди ходив.

– Я все це бачила – ми тоді вже зустрічалися.

Лариса відкинулася на спинку стільця, та схрестила руки на грудях.

– Ти, може, й бачила. А що було до тебе – не знаєш!

– Вітя розповідав – тато завжди Толю виділяв. І в інститут допоміг вступити, і з роботою…

– Ларисо! – Я підвищила голос. – Ти що несеш? Який інститут?

– Толя на вечірньому вчився, сам за себе платив. Тому й на будівництво пішов, щоб на навчання вистачало.

– А ось і неправда! – переможно вигукнула Лариса. – Бреше він усе! Вітя мені розповідав…

– Що розповідав Вітя?

Ми здригнулися від несподіванки. У дверях кухні стояв Анатолій – прямий, напружений, зі стиснутими в нитку губами.

– Толя! – Я схопилася. – Ти рано сьогодні.

– Раніше відпросився, – чоловік не зводив тяжкого погляду з Лариси. – То що там брат про мене розповідає? Цікаво послухати.

Лариса зблідла, зацьковано озираючись.

– Та так, нічого особливого, – пробурмотіла вона, хапаючи сумочку. – Я, мабуть, піду. Пізно вже.

– Посидь ще, – процідив Анатолій, загороджуючи прохід. – Домовляй, раз почала. Що там Вітя наплів про інститут? Про роботу?

– Толь, не треба, – тихенько попросила я, торкаючись його плеча. – Відпусти її.

Але чоловік наче не чув. Навис над переляканою Ларисою, карбуючи слова:

– Значить, тато мені допомагав? Доріжку розчищав?

– А те, що я чотири роки ночами розвантажував вагони – це так, пустощі?

– А будівництво – теж батькова протекція? Може, й диплом він за мене писав?

– Я… я не це мала на увазі, – пролепетала Лариса, задкуючи до стіни. – Просто Вітя казав…

– Ах, Вітя казав! – Анатолій саркастично засміявся. – Ну, звичайно! Братець у нас правду-матінку ріже!

– Тільки ось щось не пригадаю я, щоб він хоч раз прямо мені в очі це сказав. Все тишком-нишком, все через дівок своїх!

– Толя! – обсмикнула його я. – Не заводься ти так. Бачиш же – нісенітниця все це, плітки.

Чоловік повільно видихнув, розтиснув кулаки. Відступив на крок, пропускаючи Ларису до виходу.

– Іди, – кинув він услід. – І братові передай, хай сам прийде, якщо є що сказати. Нема чого дружину вперед себе посилати.

Вхідні двері грюкнули. Анатолій важко опустився на стілець, обхопивши голову руками.

– І давно це? – глухо спитав він. – Давно братик мене брудом поливає?

Я сіла поруч, погладила його по спині.

– Та як сказати… З осені, мабуть. Лариса все натякала, що нам легше живеться. А потім і зовсім…

– Що зовсім?

– Ну, почала весілля порівнювати. Мовляв, у них все багатше було, розкішніше. А ми заощаджували.

Анатолій підвів голову, невесело посміхнувся.

– А те, що ми самі на весілля збирали, своїм горбом заробили – це їй невтямки? Їй би тільки блискучу обгортку, цю показуху!

Він замовк, дивлячись в одну точку. Я фізично відчувала, як усередині у чоловіка все клекоче від образи та гніву.

– Це ж треба, – насупившись казав Анатолій, – стільки років мовчати, збирати в собі. І Лариску свою цькує. Та батько у житті нікого з нас не виділяв!

Тридцять першого грудня пухнастий сніг укутав село білою ковдрою. Я стояла біля вікна, роздивляючись химерні візерунки на склі, і моя душа була не спокійна.

Після тієї історії на кухні, Анатолій так і не поговорив із братом – усе відкладав, чекав слушного моменту.

І ось тепер вони зустрінуться тут, за святковим столом.

– Наталю, допоможи мені з салатами, – гукнула мене Валентина Вікторівна, гримаючи посудом на кухні. – Лара з Віктором затримуються. Обіцяли до третьої бути.

– Зараз, мамо.

Це „мама” легко злетіло з губ – за пів року заміжжя я звикла так називати свекруху. Та ставилася до мене по-доброму, без тієї настороженості, що прозирала в кожному слові Лариси.

Ми вже закінчували з приготуванням, коли на подвір’ї забурчав мотор. Анатолій, який допомагав батькові прикрашати ялинку, завмер зі сріблястою шишкою в руках.

Я фізично відчула, як напружилися його плечі.

– Приїхали! – сплеснула руками Валентина Вікторівна. – Артеме, зустрічай дітей!

Віктор увійшов першим – запорошений снігом, похмурий. За ним, кутаючись у норкову шубку, прослизнула Лариса.

Привіталася крізь зуби, кинула швидкий погляд на накритий стіл.

– Ой, як у вас тут… скромно, – промовила вона, знімаючи шубу. – А ми ось у ресторані замовили столик. На перше січня.

Валентина Вікторівна здригнулася, але змовчала. Натомість Артем Борисович насупився:

– Як це розуміти? В якісь віки зібралися всією родиною, а ви по ресторанах?

– А що таке? – раптом скинувся Віктор. – Маємо право! Ми тепер міські, не пара деяким…

– Вітю! – обсмикнула його мати. – Ну що ти починаєш?

Але Віктора вже понесло. Він обвів поглядом присутніх, та зупинився на братові:

– А що я починаю? Правду говорю! Он Толян у нас весь у білому – і квартира службова, і премії капають.

– А я, так – дрібний клерк, на орендованій живу. Не справедливо якось виходить, га, тату?

Анатолій повільно поклав шишку на стіл. У кімнаті повисла дзвінка тиша.

– Ти про що? – тихо спитав батько, роблячи крок до старшого сина.

– А то сам не знаєш! – Віктор криво посміхнувся. – Все життя ним опікувався, скрізь пропихав. Думаєш, я не бачив? Чи не розумів?

– Замовкни! – гаркнув раптом Артем Борисович, гримнувши кулаком по столу. – Як ти смієш! Та я…

– Так, звичайно! – Віктор уже кричав на повний голос. – А хто йому наймав репетиторів? Хто в інститут…

– Я сам платив! – Вибухнув Анатолій. – Сам, чуєш? На трьох роботах орав, щоб на навчання вистачило! А ти… ти просто ледащо!

– Хлопчики, не треба! – сплеснула руками Валентина Вікторівна. – У свято, га?

Але брати вже не чули. Вони стояли один проти одного, червоні, скуйовджені, готові ось-ось зчепитися.

– Ледащо? – задихаючись, перепитав Віктор. – Та як ти…

– А ось так! – Анатолій ступив до брата. – Думаєш, я не знаю, як ти на роботу влаштовувався? Три місця змінив, і звідусіль вигнали!

– Досить! – Артем Борисович підвівся між синами. – Ти, Вітю, все життя заздриш братові. – А чому ж заздрити? Тому, що він з чотирнадцяти років працював?

– Що ночами підручники зубрив, поки ти по дискотеках вештався?

Віктор позадкував, немов від потиличника:
– Тату, ти що?

– А то! – відрізав батько. – Думав, я нічого не бачу? – Та тільки правда, синку, вона як скалка – чим глибше заганяєш, тим болючіше потім виймати.

Лариса, яка до того мовчки спостерігала за перепалкою, сіпнулася:
– Ви на що натякаєте?

– А ти помовч! – обірвав її Артем Борисович. – Без тебе розберемося. – Ось що я скажу – або припиняйте цю сварку по доброму, або забирайтеся з мого будинку!

Віктор побілів, закусив губу, розвернувся, та пішов до вішалки.

– Ходімо, Лара. Нема чого нам тут робити.

– Вітю! – схлипнула Валентина Вікторівна. – Синочку!

Але той уже йшов до виходу. Слідом дріботіла Лариса.

– Ну й котіться! – кинув їм у слід Артем Борисович. – А ти, Наталко, молодець.

Я, що весь цей час стояла в кутку ні жива ні мертва, здригнулася. А свекор раптом усміхнувся – криво, не весело.

– Ти, дочко, найрозумніша виявилася. Мовчала, не встрявала. І правильно – це наші, сімейні чвари. Застарілі.

Вхідні двері грюкнули – Віктор із Ларисою пішли.

– От і відсвяткували, – зітхнув Артем Борисович.

Я обережно наблизилася до чоловіка, торкнула його за плече. Той здригнувся, обернувся – і я побачила в його очах таку тугу, такий застарілий біль, що серце стислося.

Пізніше, вже вдома, я думала про те, як дивно влаштоване життя. Здавалося б, рідні брати, одна родина, а не зуміли зберегти цю споріднену близькість, не впоралися із заздрістю, образами, недомовками.

Я дивилася на сплячого чоловіка – похмурий, навіть уві сні, між брів залягла зморшка – і думала: може, воно й на краще?

Може, потрібний був цей струс, щоб все нарешті прояснилося? Щоб кожен визначився, хто він, і де його місце в цій родині?

Час покаже. А поки що треба просто жити далі – любити, підтримувати, вірити в краще. І, можливо, колись ця вавка затягнеться.

Не відразу, не скоро, але обов’язково затягнеться. Бо вони – таки рідні люди! Ви зі мною згодні? Як вважаєте, у них є шанс на примирення? Як їм допомогти?

КІНЕЦЬ.