Діти потихеньку під’їжджали. Хоча, які вони діти? Старшому синові, Леоніду, вже сорок, та й молодшому Іванові, двадцять п’ять.

Дочкам: Маргариті – тридцять п’ять, а Оксані – тридцять. Окрім Івана, всі вже самі батьки. Мами їх не стало десять років тому, а в цій чужій двокімнатній квартирі якась жінка.

Під’їжджали, і одразу до батька з питаннями:

– Що це за квартира?

– А що з нашим будинком?

– А хто ця жінка?

– Зараз дізнаєтесь, про все поговоримо, – і наказав дочкам, – Рито, Оксано, накривайте на стіл!

Стіл накрили. Макар Костянтинович підвівся з піднятим келихом:

– Познайомтеся! Це Ганна Єгорівна. Жити ми з Ганною будемо тут. Перший тост за наше здоров’я з нею!

Не сказати б, що діти зраділи. Тато завжди був далеко не бідним. Спадщина обіцяла бути непоганою, а тут якась нова дружина.

Але виду, що засмучені, діти не показали, з татом краще не сперечатися, а молодший, Іван, усміхнувся і щиро промовив:

– Будьте щасливі!

Закусили й батько вдався до серйозної розмови:

– Покликав я вас, щоб розв’язати всі проблеми зі спадщиною. Як я зрозумів, це питання вас дуже хвилює.

– Ну, тату …, – Спробувала щось вставити старша дочка.

– Рито, помовч! – махнув рукою Макар Костянтинович і одразу продовжив. – Поки ми з Ганною живі, про цю квартиру навіть не думайте, а краще зовсім забудьте про неї.

– Наш будинок, все, що в ньому, та мій «лексус», наступного тижня оформлю на вас.

Діти радісно переглянулись. Хата хоч і в селищі, але велика, двоповерхова, та й у будинку, багато чого цінного, і «лексус» майже новий.

Батько почекав, поки діти прийдуть до тями, та продовжив:

– Розумію, як би я не поділив спадщину, хтось із вас залишиться незадоволеним. Тому ми з Ганною зараз  погуляємо, а ви самі вирішуйте, кому що дістанеться. І з понеділка почнемо все оформляти.

І вони пішли.

Діти кілька хвилин посилено думали, потім Леонід на правах старшого сказав:

– “Лексус” – мій.

– Батько його два роки тому купував, – нагадала Оксана. – Він і тоді пристойно коштував, зараз більше.

– Нині менше, йому вже два роки, – і посміхнувшись додав. – Скажіть дякую, що я на будинок не претендую.

– Ще б ти претендував! У тебе котедж не гірший за батьківський. Це в мене сім’я у двокімнатній тулиться.

– Ага, а сім’я з трьох людей.

– Тоді мені будинок, – категорично промовила Рита.

– Це як? – зло вимовила молодша сестра.

– Будинок старий. Я вам вісімсот тисяч гривень віддаю і будинок забираю.

– Ні, Рито, будинок набагато більше коштує. Ти мені свою трикімнатну віддаєш і переїжджаєш до батьківського будинку.

– Моя трикімнатна пару, трійку мільйонів коштує, – обурилася старша сестра. – А будинок ніяк цього не вартий.

– Чудово, – усміхнулася сестра молодша. – Моя двокімнатна саме стільки потягне. Віддаю її вам і переїжджаю до батьківського будинку.

– Гей, сестрички! – Вставив своє слово старший брат. – Ви не забули, що у вас і брати є?

– Льоня, – сказала старша сестра. – Ти ж збираєшся «лексус» забрати. Тож помовч!

– А Іван?

– Івану батько два роки тому однокімнатну купив.

– Так і вам батько постійно купував щось, – спробував вставити своє слово молодший брат. – Я автосервіс хочу організувати. Три мільйони треба, а в мене лише сімсот тисяч.

– Ваня, ти знахабнів! – обурилася Оксана. – У тебе ні сім’ї, ні дітей. Весь батьківський спадок стільки коштує.

– Навіть будинок більше коштує, – спробував посперечатися молодший брат. – Продамо і розділимо.

– Ваня, помовч! – відмахнулася від нього старша сестра. – Батьківський будинок ми продавати не будемо.

– І що тоді? Мені від батьківської спадщини нічого не дістанеться?

– Он, нехай Льонька тобі виплатить небагато. І з батьківського будинку забирай меблі.

– У мене свої є.

– Тоді, ще щось забереш. Ти батьків улюбленець, він тебе не скривдить. Все одно щось дасть, купить. У батька акції… дохід…

– Не зрозумів, чому я маю виплачувати? – обурився старший брат.

– Ти ж “лексус” забираєш, – як би нагадала Оксана.

– «Лексус» я забираю без жодних умов.

– Але він коштує…

– Він зараз коштує менше мільйона, – дістав телефон. – Я вже перевірив. Подивися!

– Що ти сунеш свій телефон? Я все одно у машинах нічого не розумію.

– Якщо не розумієш, значить помовч! – Старший брат спробував все вирішити за допомогою авторитету.

Але за допомогою авторитету можна розв’язати проблему на роботі, на сестер його авторитет не діяв.

– Ти, Льоню, краще дізнайся, скільки наш будинок коштує!

– Тут, як кажуть: без пляшки не розберешся, – кивнув молодшому братові на порожні келихи, сам уткнувся в телефон і почав шукати, знайшовши, оголосив:

– Приблизно п’ять – шість.

– Вважатимемо п’ять, – відразу вирішила Рита.

Неохоче закусили, і старший брат зайнявся підрахунками:

– Будинок шість, лексус – один…

– Льоня, більше твоя машина коштує, більше, – перебила його Рита.

– Гаразд, півтора. Все, що у батька в будинку – ще пів. Разом – вісім. Усім по два. Лексус мій, без варіантів та без доплат.

– Значить, дім наш із Ритою, – молодша сестра посміхнулася. – Вона мені віддає свою трикімнатну і переїжджає до батьківського будинку.

– Згоден, – хитнув головою старший брат. – І ви сплачуєте компенсацію Іванові.

– Значить, я мушу квартиру свою трикімнатну віддати, – обурилася Рита, – і ще Івану компенсацію виплачувати.

– А скільки компенсації? – Запитала молодша сестра.

– По два.

– Ні, Льоню, щось ти неправильно порахував. Нам із Ритою дістається будинок, який коштує, хай шість, тобто по три кожній. Значить…

– Тільки по мільйону віддаємо, – і посміхнувшись, молодша сестра додала. – Якщо батьківський будинок мені дістанеться. Я свою двокімнатну віддаю Риті, а два мільйони Іванові.

– Оксано, навіщо тобі батьківський будинок? – знизав плечима старший брат. – У тебе сім’я – всього три людини.

– Буде будинок, буде й четверта, а може й п’ята, – дістала телефон. – Зараз я чоловікові зателефоную.

Вийшла із кімнати. Рита, подумавши, теж дістала телефон. Квартира в неї, хоч велика й гарна, але з батьківським будинком не порівняєш.

Першою повернулася Оксана.

– Ну і що? – одразу запитав старший брат.

– Чоловік сказав, що в принципі не проти, але боїться, що не потягнемо. Та він у своїй хаті ніколи й не жив.

– Гаразд, почекаємо Риту.

За хвилину повернулася і старша сестра, із загадковою усмішкою на обличчі:

– Мій згоден, він давно мріяв про будинок. Так що зупинимося на цьому варіанті. Будинок – мій, свою квартиру віддаю Оксані, а Івану ми віддаємо по мільйону.

– А моя думка не враховується? – Спробував обуритися молодший брат.

– Ой, Ваня, почекай! – відмахнулась від нього Оксана. – Зараз чоловікові зателефоную.

Повернулася швидко:

– Мій із таким варіантом згоден.

– На цьому варіанті й зупинимося, – підсумувала Рита.

– Ну, я не згоден, – спробував обуритися Іван.

– Ваня, помовч! Проголосуймо, як у дитинстві, – і перша підійняла руку. – Оксано, ти?

– За! – І теж підійняла руку.

– Льоня?

– Я утримаюся.

– А що тебе не влаштовує?

– Якось неправильно все.

– Гаразд, утримався, значить утримався, – Рита взяла на себе роль судді. – Ваня, ти?

– Я проти, звісно.

– Більшістю голосів цей варіант прийнято

І тут вхідні двері відчинилися. Повернувся батько зі своєю подругою.

Хвилин через п’ять батько увійшов до кімнати й одразу запитав:

– Що вирішили?

Рита встала і промовила:

– Тату, ми ось що вирішили…

Батько уважно подивився на неї й посміхнувся, мабуть, одразу зрозумів, що діти вирішили.

– Машину забирає Леонід. Я свою квартиру віддаю Оксані, а наша хата переходить мені.

– А Івану? – Запитав батько.

– Івану ми з Оксаною виплатимо. Не одразу, звичайно. І хай він із будинку, що завгодно бере.

– Зрозуміло! – посміхнувся Макар Костянтинович. – Цього я й чекав. Наступного тижня все оформимо. Бігати вам доведеться.

– Звісно, ​​звичайно! – Вимовили одночасно сестри.

– Врахуйте після того, як все оформимо, – продовжив батько, – я вам більше нічого не винен. Більше до мене за допомогою не приходьте. Вже дорослі, навіть надто. Якщо чимось і допомагатиму, то тільки онукам.

Проблеми з оформленням та переоформленням почалися з понеділка. А у вівторок уранці Макар Костянтинович зайшов до свого молодшого.

– Ваня, скільки твій автосервіс коштує?

– Три мільйони.

– Ну, як я розумію, сестри тобі нічого не віддадуть.

– Обійдусь!

– У мене ще гроші залишилися. Ходімо купимо твій автосервіс.

– Тату, ти серйозно! – здивовано вигукнув Іван.

– Серйозно.

– Тату, я, коли розкручусь, поверну.

– Не треба, синку! Мені на “дожиття” вистачить, а в тебе все життя попереду, – підвівся він з-за столу. – Пішли купувати, оформляти!

Протягом двох тижнів усі переїхали, все оформили. І нове життя почалося не лише у його дорослих дітей, а й у самого Макара Костянтиновича.

Все життя він жив для дітей. Має ж він право, хоч останні роки життя пожити для себе!Що скажете з цього приводу?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.