Хочу вам розповісти про своїх сусідів, адже мені зовсім небайдуже ця ситуація, що сталася з одним добрим чоловіком.

Не даремно в народі люди говорять, що ніколи не кажіть, що ви маєте добрих родичів, поки ви з ними не ділили спадок.

Справа в тому, що поруч з нами у звичайному невеличкому селі жила проста звичайна сім’я. Галина з Павлом.

Вони мали трійко діток: доньку Оксану, та синочків Романа та Анатолія.

Підростали швидко дітки на радість матері й батькові, адже батьки дуже пишалися ними та любили їй.

А так, як батьки самі важко працювали, діти дуже допомагали їм.

Роман з Анатолієм по господарству працювали, а Оксана прибирала в хаті, готувала вечерю і дорослим, і малим своїм братам.

Дуже щиро раділи Галина з Павлом, що виховали таких хороших діток.

Роки минають, як вода, діти ростуть, а батьки старіють.

Ось і вилетіли з батьківського гніздечка усі діти, як пташенята.

Поїхали вчитися, стали вони жити далеко від дому.

Оксана на фельдшера вивчилась, зустріла гарного хлопця, згодом вийшла заміж, і залишилась жити в місті за багато кілометрів від рідної батьківської дому.

Раділи щиро Галина з Павлом, чоловік гарний, заможний, добре буде донечці жити, щаслива випала їй доля.

Роман також після навчання в технікумі на бухгалтера зовсім не захотів повертатись жити в село.

В місті краще, і робота хороша для нього знайшлась, залишився жити там.

Тільки Анатолій після навчання летів додому, як на крилах, до своїх батька й неньки.

Там його чекала Оленка.

Всі дівчата заглядалися на Анатолія, а він вибрав її, Оленку.

Одружившись молоді швидко, залишились в селі.

Згодом подружжя придбало невеличку хатину в селі, щоб жити окремо від батьків, і полинуло їхнє життя потихеньку.

Жили вони зовсім не багато, але не скаржились на життя, що їм важко.

Обоє працювали гарно з ранку до вечора, доглядали своїх діток.

Батьки вже на пенсії тоді були, гордість брала за діток, що так всім поталанило в житті, кожному випала доля щаслива.

А потім не стало батька.

Оксана і Роман поспівчували матері, та й поїхали жити кожен у свій дім, обіцяючи допомогти Анатолієві коштами по догляду за мамою.

Час минав дуже швидко, Оленка втомлена бігала між двома хатами: вдома її чекало велике господарство, дітки малі, потім біжить до бабусі, погодувати, прибрати у неї потрібно теж.

І так тричі на день вона бігала до свекрухи.

Оленка не скаржилась, бо шкодувала свого Анатолія, який працював з ранку до вечора. розуміла його, як ніхто інший.

Допомоги від Оксани і Романа не дочекалися, не дзвонили й не приїздили провідати маму багато часу.

Робота забрала всі їхні почуття.

На першому місці у них завжди були гроші.

Роман разом із чоловіком Оксани відкрили свою власну велику фірму по ремонту машин.

Справи пішли вгору ще відразу, тому всю свою увагу приділяли тільки своїй справі.

На дзвінки Анатолія Оксана постійно відповідала незадоволено, обіцяючи наступного разу обов’язково вислати якісь кошти, тому, що зараз не має, все вклали у свою справу.

А про те, щоб приїхати і провідати вже свою стареньку матір, чи забрати до себе, і мови не було.

Не дочекалася старенька ненька Оксани і Романа в себе на порозі, пішла собі у засвіти, коли біля неї сиділа поруч лише невістка її Оленка.

Не приїхали діти й попрощатися з мамою, часу не знайшли, мовляв, далеко живуть.

Все організували Анатолій і Оленка, за свої кошти, тому що пенсія на маму вся йшла, і заощадити не вийшло.

Минуло 5 місяців, треба спадок оформити.

Пішов Анатолій в сільську раду, і яке ж було його здивування коли він дізнався, що на батьківську хату мамою зроблений заповіт на Оксану і Романа, а хата переоформлена та виставлена на продаж.

Родичі виявилися спритнішими.

Чи може ще щось зробити Анатолій, щоб довести, що він свою маму доглядав і має повне право на спадок?

КІНЕЦЬ.