Я зрозуміла, що я – зайва, коли відкрила шафу, щоб знайти собі рушник, а натомість побачила коробку з написом “мамині речі – на балкон”. Вона стояла на верхній полиці, ніби я вже не тут, ніби мене вже переселили, але ще не повідомили.

Я живу з донькою Мартою, її чоловіком Вадимом та онукою Софійкою в Києві. Вони переконали мене переїхати, коли село вже почало ковтати мою самотність.

Там залишилась хата, город, спогади і зношена постіль. Я повірила, що тут мені буде краще. Що я ще потрібна. Я ж не просила нічого великого – хотіла просто бути поруч, бути частиною чогось. Але моє “частиною” швидко стало їхнім “надто багато”.

Я дійшла до Києва з усім, що мала: валізою, тортом у коробці й любов’ю, яку складала роками. Думала, що мене чекають. Думала, що я потрібна, бо я мама. Думала, що спати на розкладному дивані в кутку – це тимчасово. А виявилось, що тимчасове – це я.

Спершу було добре. Я варила борщі, готувала пиріжки, відводила Софійку на танці й кидала їй цукерки до рюкзака. Вадим дякував, Марта обіймала, Софійка сміялась. Це тривало десь два тижні. Потім дякую стали рідкістю, обійми зникли, а цукерки знаходили на підлозі.

Одного вечора я помила плиту до блиску – там був жир після їхньої п’ятничної піци – а Вадим зайшов і сказав:

– Ой, мам, ти хоч раз можеш нічого не рухати?

Я не зрозуміла. Він махнув рукою і пішов.

А за кілька днів я почула, як Марта говорить по телефону з кимось:

– Та не можу я вийти, мама вдома… та, знову варила свою “дієтичну юшку”… ні, нормально, просто, чесно, вже хочеться простору, хоч на хвилину…

Я вийшла на балкон, зробила вигляд, що поливаю петрушку. Вона вже засохла, але щось же треба було поливати, щоб не плакати.

У неділю я вирішила поговорити з Мартусею. З тією ж самою дівчинкою, яка колись спала біля мене, обійнявши за шию, і шепотіла: мамцю, як добре, що ти є.

– Мартусю, – сказала я тихо, коли вона заварювала собі лате в тій їхній кавомашині, яка пищить гучніше за пожежну сигналізацію, – мені здається, що я вам заважаю.

– Мамо, ну що знову? – зітхнула вона, навіть не обернулась. – Просто… в кожного своя територія. Ми ж не просимо тебе прибирати щодня.

– Але ж хтось мусить… – хотіла відповісти я, але проковтнула. Бо це вже звучало, як виправдання. А я ж не злочинниця.

Ввечері Вадим, розгойдуючись на стільці, сказав:

– У нас, до речі, буде відпустка. На десять днів. В Карпати хочемо. Удвох.

Я зраділа.

– О, ви з Софійкою нарешті відпочинете!

Марта на мить замовкла, а потім обережно:

– Ми хотіли поїхати без Софійки. Ну, щоб нарешті побути просто чоловіком і дружиною. А Софу ти ж доглянеш, правда?

Я кивнула. Автоматично. Хоч усередині все перевернулося. Відпустка… без дитини… я – без перепочинку. Але “ви ж бабуся”, правда?

Через кілька днів після того я почула, як Вадим говорить Марті, поки вони розкладали суші:

– І що, вона так і буде з нами жити? Це надовго?

Я знову не втрималась. Вийшла на кухню.

– Я не надовго. Я вже шукаю щось інше.

Марта поставила соєвий соус і навіть не підняла очей.

– Мамо, не драматизуй…

Того вечора я почала збирати свої речі. Не в коробку – в себе всередині. Щоб не розсипатися.

Після того було кілька днів мовчання. Вони робили вигляд, що все окей. Я – теж. Софійка спитала:

– Бабусю, а ти коли поїдеш назад у своє село?

Я вдихнула і відповіла:

– Скоро. Дуже скоро.

Вона кивнула, знову глянула в планшет і вже забула, що питала.

Увечері я вийшла прогулятися. Просто йшла куди очі дивляться. В одному дворі побачила, як бабця з дідом сиділи на лавочці і трималися за руки. Говорили про щось звичайне – про хмари, про нові лавки, про ремонт у під’їзді. Я дивилась і в голові крутилось одне: «Може, ще не все втрачено?»

Я подзвонила Тетяні – подрузі з молодості, з якою давно не говорила. Вона жила тут же, в Києві.

– Таню, привіт… Слухай, може я приїду? Просто… побалакати?

– Божена?! Ти ще питаєш? Я вже варю каву. І в мене є сирник з маком, твій улюблений.

Я сиділа в неї до пізньої ночі. І не хотілося повертатись. Взагалі. У неї був старенький диван, але він пахнув добротою. Вона не питала, що сталося. Просто сказала:

– Ти можеш жити зі мною. Мені не заважаєш. А мені теж не шкодить мати когось поруч.

Наступного ранку я повернулась додому. Марта і Вадим були на роботі. Я зібрала речі. Тихо, швидко. Залишила записку: «Дякую за все. Я не тримаю зла. Але більше не хочу бути зайвою. Обіймаю».

Я вийшла з під’їзду і вдихнула на повні груди. І вперше за багато місяців не відчула ваги.

Я живу в Тетяни. Ми п’ємо чай. Інколи мовчимо. Інколи сміємося до сліз. Ми сідаємо на лавочку в обід і годуємо голубів. А головне – я більше не прошу дозволу бути собою.

Я не знаю, як буде далі. Але я точно знаю одне: мама – це не меблі. І не безкоштовна послуга. І не фон. Мама – це людина. Зі своїми межами, втомою, почуттями і правом на повагу.

І от скажіть мені, дівчата: як довго ви терпіли, перш ніж зрозуміли, що “любити” і “використовувати” – це не синоніми? І якщо зараз ви сидите на тому ж розкладному дивані, що й я колись, – що вас стримує зібрати валізу?

Джерело