Я сиділа за кухонним столом і дивилася на свого єдиного сина, Юрка, який уже втретє повторював те саме:

– Мамо, тату, ви ж знову проти мого вибору, так?

Я зітхнула, перекинула погляд на чоловіка Миколу, сподіваючись, що він підтримає мене. Але Микола тільки дивився в бік вікна, наче там було щось дуже цікаве. Тож я мусила взяти все в свої руки:

– Сину, ми не те щоб проти, – промовила я обережно, – але вона має двоє дітей, а ти в нас один. Дивись, ми ж мріяли про справжнє родинне щастя для тебе. Хотіли, щоб ти мав свою велику сім’ю… Ну, ти розумієш.

– Мамо, – Юрко насупився, ледь не грюкнувши долонею по столу, – я дорослий чоловік. Мені не шістнадцять і не вісімнадцять років, щоб ви вирішували, кому бути моєю дівчиною, а кому ні. Якщо ви переживаєте, що Леся вже має дітей, то згадайте, як ви мене вчили: чужих дітей не буває!

Я аж відчула, як у мене всередині тьохнуло серце. Бо справді ж колись ми з Миколою казали Юркові, що треба всіх поважати. Але ж хто знав, що цей урок обернеться такою історією!

Почалося все ще тоді, коли син вирішив, що хоче бути юристом. Ми ж мріяли про будівельника! У нашій родині з діда-прадіда чоловіки будували мури, дахи та паркани. Аж тут з’явився Юрко зі своїми амбіціями: «Хочу до університету!» – сказав він. Ми переконували його, що потрібно продовжити сімейну справу, але ж хіба можна зупинити цей ураган юнацької впевненості?

Врешті дали згоду, зібрали гроші, заплатили за навчання. Ну й слава Богу, вивчився, працює, тішимося, що син розумний, на хліб із маслом заробляє. Щоправда, далі сталася ще несподіваніша річ: привів додому Лесю – дівчину, а точніше жінку, з двома дітьми. Оце вже був сюрприз.

Коли я вперше побачила Лесю, одразу відзначила, що вона приваблива. Волосся доглянуте, манікюр акуратний, усмішка приємна. А от факт, що вона «з багажем», мене з першої ж хвилини напружував. Чи захоче вона подарувати мені онука від мого Юрка? У неї ж уже двоє!

І це ж якраз моя найбільша тривога: наш Юрко – єдина дитина. Я так мріяла, що одного чудового дня він прийде, скаже: «Мамо, ти станеш бабусею!». А тепер виходить, що моє «бабусинство» якось автоматично отримує два «в подарунок», до яких ми не маємо жодного кровного зв’язку.

Микола, спочатку здавалось, ставиться спокійно. Він мене заспокоював:

– Ганно, може, вони все обговорили. Ти ж не думаєш, що Леся не хоче дитини, якщо це буде для неї і Юрка важливо?

Але ж я, знаєте, переживаю. Я людина домашня, консервативна. У нас у родині колись не було таких випадків: завжди дівчина – незаміжня, хлопець – неодружений, і вони починають будувати сім’ю з нуля. А тут… Ну, не звикла я до таких «новацій».

На першу зустріч Леся прийшла сама, дітей не брала. Я кілька разів хотіла її розпитати: «Скільки точно років дітям? Чому ти розлучилася? А чи готова ти ще народити?», але не питала, щоб не образити. Просто тримала все в собі, тихенько супилася та усміхалася водночас. Увечері, коли Юрко з Лесею пішли, я ледве стримувала сльози:

– Миколо, – кажу, – нам треба якось сином поговорити. Може, він легковажить? Він такий молодий, а вона старша…

– Та не така вона й старша, насправді, – відповів чоловік.

– Пара років різниці не грає ролі. Головне, щоб вони любили одне одного.

Мабуть, Микола мав рацію. Наступного разу Леся таки прийшла з дітьми. Я зранку накрила багатий стіл: борщ, вареники, домашні пампушки. Думаю, принаймні добром підкорю. Дзвінок у двері. Відкриваємо, заходять ті двоє малюків – Данило і Софійка. Діти виховані, чемні, щось пошепки перемовляються між собою і так скромно вітаються:

– Добрий день, бабусю, – каже малий.

Я думала, в мене серце гепне. Яка бабуся? Ще вчора я ними переймалася як «чужими дітьми», а сьогодні вони вже називають мене бабусею. Але ж… так мило. Всередині ніби щось розтало.

Одразу захотілося їх погодувати, напоїти чаєм, нагодувати пиріжками. Коли вони сіли за стіл, один від одного не відстають: треба їм і сметани, і вареники так-сяк. Микола теж розчулився, почав їм розповідати якісь жарти про його юність, і я дивлюся: обоє малюків регочуть. Ну прямо якісь янголятка.

Під кінець вечері Юрко, ніби вичікуючи мого настрою, почав серйозну розмову:

– Мамо, тату, ми з Лесею багато говорили про майбутнє. Вона не проти народити мені дитину, якщо ми будемо готові. Я теж хочу, щоб ви знали: ніхто не намагається позбавити вас онуків.

Я оторопіла. Невже він розгадав мої таємні думки? Леся підхопила:

– Пані Ганно, я справді не маю жодного упередження. Ви не хвилюйтеся. Я знаю, що ваш син – єдина дитина, і розумію, наскільки для вас це важливо. Я просто хочу бути щасливою, а щасливі батьки – це і щасливі діти.

Як вона це сказала, в мене ніби ще один камінь із душі спав. Я зрозуміла, що, можливо, мої страхи були надто перебільшені. Так, Леся має двох дітей, та хіба я мушу їх сприймати як загрозу?

А якщо вони стануть моїми онуками від серця, а не по крові? Я побачила, як Данило тягнеться до Миколи, щоб той почухав його за вушком (вони там уже знайшли спільну розвагу), а Софійка довірливо розглядає мої старовинні прикраси в серванті. Навіть щось питає про бабусині буси. Дивлячись на те все, я зрозуміла: можливо, доля мого Юрка – зовсім інша, ніж я собі намріяла. Але ж хто сказав, що вона гірша?

Провівши гостей, я залишилася з Миколою в порожній квартирі. Він обійняв мене за плечі:

– Ганно, все буде добре. Наш Юрко щасливий, і, може, в нас буде ще не один онук чи онука. Хто знає, чого чекати від такої доброї, гарної Леcі?

Я тільки кивнула, і ми обоє ледь усміхнулись. Зрештою, сімейне щастя не завжди збігається з тими планами, які ми самі створюємо в голові. Інколи воно приходить несподівано, приносить із собою двох галасливих дітлахів і надію на спільне майбутнє. І, знаєте, може, це на краще.

А що ви скажете з цього приводу?

Джерело