Ярослава завжди була особливою. Не такою, як інші жінки в селі, що трималися за хату, дітей і город. Вона не мріяла про вишиті рушники чи піч з лежанкою. Її вабили інші світи. Казала:

– Я хочу мати свої гроші, щоб ні від кого не залежати. Хочу сама вирішувати, як мені жити.

У двадцять вийшла заміж за доброго хлопця Петра. Народили двоє діток. Але замість того, щоб варити вареники й садити квіти під вікнами, Ярослава марила поїздкою «за кордон».

– Що мені з того твого саду, – казала вона Петрові.

– Я не для того народилася, щоб у болоті місити гній.

Коли найменшій донечці було п’ять, Ярослава зібрала валізу й поїхала до Італії. Переконати її ніхто не зміг, щоб вона не робила цього. Сама ж Ярослава була щиро переконана, що робить все правильно.

– Я не залишаю вас, я йду за мрією! – сказала дітям і більше не озиралась.

Спочатку писала. Казала, що важко, але вона сильна. Потім дзвінки ставали рідшими. Грошей не надсилала – виправдовувалась, що сама ледь виживає.

– У мене все піде на житло, бо я повинна мати свій кут, а не тулитися все життя по чужих хатах.

Діти росли з батьком. Петро був добрим, але не вмів обіймати за обох. Донька Надя ще довго чекала маму уві сні, а син Максим навчався мовчки, не питаючи.

Минуло двадцять три роки. Ярослава справді купила собі маленьку квартиру біля Риму. Вона мала свою тишу, свої стіни і навіть стареньку автівку. Але не мала кому подзвонити ввечері.

І от, у 65 років, вона повернулася. Помирати вона ще не збиралася, ще мала силу. Просто більше не тягнуло бути там. Хотілося… бути. З рідними.

Але в селі її зустріли стримано. Петро вже давно був у кращому світі, діти мали свої сім’ї.

– Привіт, мамо, – сказав Максим, – добре, що ти жива-здорова. Але в нас свої справи. Приїзд мами їх аж ніяк не сколихнув, їм відверто було байдуже.

Надя глянула на неї, але її погляд наче пройшов крізь неї.

– Мамо, я не тримаю зла. Але не шукай тепер у нас прихистку. Бо ми давно навчилися жити без тебе. Ти зробила свій вибір багато років назад, і ми поставилися до нього з розумінням. А тепер ти прояви розуміння до нашого рішення – ми не хочемо жити з тобою.

– Але ж я ваша мама. Я вас народила, – спробувала вона звернутися до совісті і тиснути на жалість дітей, але нічого не вийшло – вона для них була просто чужа людина, а чужих в свій дім не пускають.

Ярослава винайняла кімнату в сусідньому селі. Час від часу її бачили біля магазину чи в церкві. Стояла тихо, не просила, не жалілася. Лише очі шукали когось знайомого.

І знаєте, врешті знайшла.

Не дітей – онука. Малого Богданчика, сина Наді. Той якось побіг за м’ячем що впав під її ноги.

– Бабусю, а ти чого тут?

– Та… дивлюсь на вас, – усміхнулася вона.

– Ви ж мої найрідніші.

Сказала вона так щиро, що хлопчик задумався. З того дня він став бігати до неї. То води принесе, то пиріжків. Слухав, як вона розказувала про моря, гори і про те, як важко бути далеко.

Одного разу Богдан прийшов і з собою приніс записку:

“Я знаю, що ти не була ідеальною мамою. Але, може, з тебе вийде хороша бабуся. Якщо хочеш – приходь у неділю на обід. Надя.”

Ярослава довго тримала той клаптик паперу в руці. А потім вдягнула свою найкращу сукню і вирушила. Вона розуміла, що їй до кінця все не пробачили.

Але то був її маленький шанс почати все спочатку. І цього разу вона його не упустить. Син їй так і не пробачив, але може хоч з дочкою вдасться налагодити стосунки.

Джерело