Я знаю, що через два роки поїду. Діти обоє вже будуть в університеті, я і їм, і чоловіку все поясню, принаймні спробую і сподіваюся на їхнє розуміння.

Так, це той випадок, коли я заради життя в місті, про яке мріяла з дитинства, готова залишити родину і всіх близьких родичів і друзів. Я два рази за останні вісім років по роботі побувала в Парижі і переконалася в цьому.

Мені буде через два роки 44. І один мій друг, французький художник і фотограф, обіцяє мені постійну роботу, але я там і так не пропаду, адже знаю мову і маю там чимало знайомих і друзів.

Моя перша поїздка до Парижа стала для мене здійсненням мрії і справжнім відкриттям. Це було вісім років тому, коли я летіла на міжнародну конференцію.

Всі ці вузькі вулички, велична ажурна архітектура, запах свіжого хліба, кав’ярні, люди, які ніби нікуди не поспішають, але водночас кожен чітко знає, куди йде і що хоче від життя. Я відчула, ніби знайшла частину себе.

Я пам’ятаю, як після конференції, замість офіційного прийому, я заблукала в районі Монмартру і натрапила на невелике кафе з живою музикою.

Я просто зайшла і залишилася на кілька годин. Там я познайомилася з Клеманом — тим самим художником, який тепер обіцяє допомогти мені знайти роботу.

Ми тоді багато говорили про мистецтво, про життя в Парижі, про його вибір залишити престижну роботу в банку заради творчості.

Він сказав мені тоді: “Париж — це місто, яке любить тих, хто готовий ризикнути”.

Друга поїздка була вже більш свідомою. Я знала, що хочу знову відчути цю атмосферу. Я спеціально подовжила відрядження на два дні, щоб побути там сама.

Я пила каву в маленьких кафе біля Лувру, спостерігала за людьми і ніби бачила інший ритм життя. І хоча у мене вдома — прекрасна родина, стабільність, друзі, кожна хвилина там переконувала мене, що це місто — мій дім.

За останні роки я кілька разів намагалася обговорити це з чоловіком, але щоразу щось стримувало мене. Вадим – людина дуже практична. Його бентежить навіть думка про зміну нашого району, не те що про переїзд в іншу країну.

Одного разу я спробувала знову підняти тему: “А як ти уявляєш наше життя, коли діти виростуть?”. Його відповідь була простою і передбачуваною: “Все буде так само, тільки спокійніше”.

Але я не хочу “так само”. Я хочу ризикувати, розвиватися і йти далі, хочу знову відчувати, що живу, а не просто існую!

Я знаю, що це звучить жорстоко. Діти звикли до того, що я завжди поруч, чоловік завжди може покластися на мене. Але я відчуваю, що мені затісно і ніби не вистачає повітря.

У моїх мріях я прокидаюся в невеликій квартирі десь у 9-му окрузі, йду купувати свіжий багет на сніданок, працюю у галереї або допомагаю з організацією виставок. Мені здається, що лише там я зможу бути собою.

Але чи маю я право на це? Як пояснити рідним, що я не залишаю їх через злість чи байдужість, а через любов до себе? І як зрозуміти, чи справді це мрія, а не втеча від реальності? Ви би пішли на поклик власної душі?

Джерело